Потрапивши у полон до турків, зрікся віри, щоб визволити полонених поратимів а.) демид попович б.) мусій шило в.) василь невольник г.) касян бовдюг пліз, поясніть вашу відповідь!

Людина стає великою тоді, коли вона ліпше за інших розуміє потреби свого часу й намагається докласти максимум зусиль для плідної роботи. але часто ця велич помітна на відстані років, можливо, навіть епох. а сучасники, які близько знали цю людину, часом навіть не усвідомлювали цього, як писав шевченко: «їм байдуже — панам жито сіють». але народ ніколи довго не може жити в розлуці з істиною. він нікому не дозволить зловживати його терпінням. неминучі зміни, і цей закономірний наслідок зусиль цілого народу усуває з дороги все. і знаходяться герої, які не мовчать, які висловлюють начебто своє, а насправді те, що болить рідному народові, цілій країні.  серед багатьох своїх героїв народ уже давно виділив ті постаті, які багатьом поколінням будуть слугувати взірцем. до таких людей я зараховую василя стуса, на якого мені б дуже хотілося бути схожим. це насправді так складно, що сучасній нормальній людині осягнути вже неможливо. чому? мені здається, що сьогодні взагалі не говорять про принципи, про не зраду ідеї, про відданість рідному народові й служінні йому. таким був нескорений стус. натомість прийшов усеосяжний практицизм: «після мене — хай і трава не росте! » таких, яким був василь стус, — я не знаю нікого. оце людина! ним будуть пишатися правнуки й наступні покоління, бо бути чесним перед собою — виявляється надзвичайно складним завданням. а для майбутнього — це надзавдання. та все починається із якихось перших кроків. наприклад, не дозволяти себе принижувати ні за яких обставин, не принижуватися самому, мати почуття власної гідності, що б то не сталося. здається, все просто, та виявляється, що василь стус, приміром, заплатив за це дуже високу ціну — власне життя.  я дуже хочу, щоб мої життєві принципи були для мене дороговказом, як і для василя стуса, і тоді я зможу відчути, що я в цьому житті багато можу зробити й втілити ідеї в життя. 

Майже  тридцять  років олекса стороженко перебував на військовій службі, пройшовши шлях від унтер-офіцера в кінно-єгерському до поручика в драгунському полках. згодом став старшим офіцером у штабі кавалерійського корпусу. здебільшого служив в україні й, виконуючи різноманітні доручення, нерідко переїжджав з однієї місцевості в іншу. завдяки цьому він добре вивчив життя і побут селянства в південній україні, зустрічався з колишніми січовиками, від яких почув перекази та легенди про запорозьку січ. цей життєвий матеріал був узятий за основу багатьох творів митця.