Напысаты лыста улюблыному герою з повисти

доброго дня, шановний яремо!

нещодавно я дізналась про ваші героїчні вчинки і вирішила написати вам листа. я вважаю, що ви дуже нетипова особистість і не просто  рядовий учасник коліївщини. хоч з самого початку ви мені здались трохи закомплексованим і   приниженим, тобто з дитинства затурканим і зацькованим наймитом, та це лише доля зіграла з вами злий жарт  «багатому на лати та на дрібні сльози»..  проте ваша висока гідність, яка в юності таки заявила про себе, змусила вас вступити до табору повсталих. спочатку ви гнались за матеріальним, що як на мене не дуже правильно. але згодом мене вражає ваше духовне відродження, коли по при головне ви ставили мету - здобути щастя. ви - дуже сильний характер, і по при погляди інших, я не вважаю вас месником. ви справді маєте ніжне і любляче серце. я найбільше ціную в вашому характері працьовитість, цілеспрямованість, доброту, чуйність, щирість, мужність, винахідливість, здатність пожертвувати власним життям заради іншого. і я буду намагатися прагнути до вас, як до свого ідеалу.

дякую вам! з повагою, добродійка.

 

Образ килини у творі лісова пісня втілює людську бездуховність, егоїзм та лукавість. він контрастує з образом мавки і є близьким до образу матері лукаша. хоч спочатку ми спостерігаємо килину працьовитою господаркою, але у третій частині показано її конфлікт з мамою лукаша за її неробство. килина підступна жінка, тому що знаючи про кохання лукаша і мавки все ж таки зваблює молодика, чим завдає сильних страждань мавці. килина в житті цінує лише матеріальні цінності (у неї дороге вбрання і худоба —  «корова турського заводу»), а душа її не здатна до справжніх почуттів. образ калини — це постать насамперед трагічна. і трагізм цей полягає в тому: що їй не дано більше, ніж іншим, як, наприклад, дядькові леву чи лукашеві. зрештою, вона така, як і більшість із нас, а тому, насправді, викликає не осуд, а співчуття як людина, у якої через певні внутрішні (і зовнішні) причини не склалося щасливе життя калина — це молода повновида молодиця, в червоній хустці з торочками, в бурячковій спідниці, дрібно та рівно зафалдованій; так само зафалдований зелений фартух з нашитими на ньому білими, червоними та жовтими стяжками; сорочка густо натикана червоним та синім, намисто дзвонить дукачами на білій, пухкій шиї, міцна крайка тісно перетягає стан і від того кругла, заживна постать здається ще розкішною.   образ килини «лісова пісня» є символом ненажерливості, непримиренності, насильства й ненависті, це людина, в якої немає нічого святого

джерело:   довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua

у книзі юрія винничука «місце для дракона» все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїдний мрійник та романтик. тішиться метеликам, пише вірші та читає біблію. біля його печери замість людських останків милують око доглянуті  клумбочки  мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору — щоб не нищити природу. а найцікавіше, що дракон, він же грицько, пише вірші.

лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють «драконячі закони». традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона. тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі роз’їхались, адже «лютий хижак» й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди.

ось така каламбурна зав’язка винничукової повісті-казки. далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розповідає про свої клопоти через нього. м’якосердий грицько, він же «кровожерливий» дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві.

«життя володаря не варте й одного рядка поета,— розпачливо промовляє грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник.— навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? навіщо зробив з нього поета? поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні».

продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до господа.

але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. «що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? одного дракона на всю державу замало. де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? коли народ не має кого проклинати — сили його пі. боже! пошли нам драконів! » — роздумує автор.