Порівняльна характеристика тосі та юрка з твору "сім'я дикої качки" > > > < < <

юрко сварливий і злий. він не бажає товаришувати з тосею і ображає її. він також   не чесний, підступний, байдужий і жорстокий хлопчик, який знуващався над маленькими каченятами намагаючись їх приручити. а тося суцільна протилежністю юрку. вона допитлива, чуйна, щира та добра, а саме головне милосердна. вона намагалась помиритись з юрком, але він її відштовхнув своєю грубістю. а під час знущяння над качкою вона ладна була стати на її місце.

 

Можу запропонувати таку історію з іваном силою:       одного разу у селі опеньки сталася незвичайна подія. стара кобила важко тягла за собою віз, позаду їхав її хазяїн омелько. несподівано віз струснуло, щось шумно вдарилось, чоловік впав з возу і покотився додолу. на звук з хат повиходили люди:

          -                  ой, лишенько! кобила в яму провалилась, – переймалась баба параска.

          -                  як же тепер витягати її, коли всі чоловіки на поле пішли? – питала баба ярина.

      та й справді. всі молоді та здорові роз’їхалися по роботам, а в селі залишились самі старі й діти. омелько встав, струснув з себе пил, а з ями тяжко заіржала кобила.

        несподівано з-за рогу виглянула небачена в опеньках раніше машина. задиринчала, зачухикала і зупинилась. з неї вийшов здоровенний чоловік і назвався іваном.

        -                  що сталось у вас? – спитав іван.

        -                  та ось кобила в яму провалилась, а дістати ніяк не можемо.

      і тоді сталось диво: самостійно іван дістав кобилу, без будь-якої . люди зааплодували і причарувались силою такого великого чоловіка:

        - велике вам дякуємо, іване! ви – справжня сила!

          так і прозвали івана фріцака силою.

Це почуття, яке дарує людині віру в себе, надію на щасливе майбутнє, сили для подолання будь-яких перешкод. саме таким було почуття остапа та соломії. та, як кажуть, хто не кохає, той і горя не знає.

із самого початку твору автор примушує нас співчувати головним героям, захоплюватися ними. остап і соломія щиро кохають одне одного, але щастя не мають, бо бездушний лях спочатку розлучив їх, а потім погрожував хлопцеві позбавленням життя. розлука з коханим завдавала болю дівчині, але вона розуміла, що лишатися йому не можна. і коли остап втікає із рідного села у пошуках волі, соломія вирушає за ним, за своєю долею. не могла вона, вольова, мужня жін­ка, занапастити себе, приректи на довічне життя з нелюбом. обираючи між сімейним і панським рабством та невідомістю вона, як справжня оптимістка, обирає останнє. заради коханого соломія «вбралася у штани та ладна мандрувати хоч на край світу», навіть кіс своїх не пошкодувала.

її рішення спочатку злякало остапа, але закохане серце юнака сповнилось надією і пліч-о-пліч вони на пошуки волі та щастя.

яким же був цей шлях? з першими труднощами остап і соломія зустрілися під час переправи через дунай. чекаючи перевозу, вони, як і десятки інших вті­качів, стоять у воді: «тіло терпне, тіло деревеніє, кудись поділися ноги». але дівчина терпляче зносить всі злигодні, вона не скаржиться, бо «чи не однаково ги­нути тут, серед сього багна, чи вдома в неволі»… цього разу переправитися не вдалось, та молоді люди не зневірилися, вони вперто йшли до своєї мети. пра­цювали до нестями, будуючи пліт. і, нарешті, під покривом ночі остап і соломія залишають рідну землю, яка в одну мить стала для них чужою. всі їхні думки, сподівання нарешті, здавалося б, здійснилися. та гримнув постріл… невже це кінець? невже цей козак одним пострілом убив їхнє щастя? ні, соломія не розгубилася, вона не віддасть свого коханого в руки смерті. у темряві дівчина намагається перев’язати рану остапові, а потім тягне його, напівсвідомого, за плавні. жіноча любов, материнська турбота надавали соломії сили у пошуках шляху до порятунку. її наполегливість врятувала життя їм обом.

поки поранений остап одужував, дівчина невтомно працювала, щоб зароби­ти на проживання. та доля не була милосердною до них і знову послала випробо­вування. турецькі жовніри разом з циганами, які вчинили розбій, полонили й остапа. і знову вірна подруга намагається врятувати свого безталанного ко­ханого. вона продає свій одяг, купує пістолі, підмовляє івана котигорошка до­ їй звільнити остапа. дівчина розуміє всю небезпеку її задуму, та життя в чужій країні без коханої людини було б гіршим за смерть. тому, ні миті не сумніваючись, соломія разом з вірним товаришем пливе на порятунок в’язня.

і знову постріл. дівчина у воді, вона напружує всі сили, щоб дістатися до бе­рега, бо «там так гарно, там сяє сонце, там земля, там небо синє, там радість, життя». втрачаючи сили, останнє, що чує соломія, — поклик її душі: «остапе! » а у відповідь серце промовляє: «соломія». правду говорять люди: «до біди до­ріг багато, а од біди і стежки немає».

протягом всього твору ми захоплюємося соломією, її нежіночою мужністю та відвагою, здатністю на самопожертву, самовідданістю та вірністю. і хоча по­чуття остапа проявлялися по-чоловічому скупо, все ж ми розуміємо, що він щи­ро кохав соломію. коли він, безпомічний, лежав у плавнях, лякала його не смерть, а те, що він не зможе «обняти кохану». кохання було єдиною світлою плямою у житті остапа мандрики, і вірність йому він зберіг до кінця життя.