Ким і яким стане клим в майбутньому в повісті *таємне товариство боягузів*

Напевно кожен із нас замислювався над тим чи правильно поступила Ганна,що все життя приховувала і змовчувала.Хтось осуджує Ганну, а хтось виправдовує і жаліє.Не проживши життя Ганни не зрозумієш ЇЇ вчинок.ЯГанну не осуджую бо в першу чергу вона думала про сина.Немаючи змоги самій виростити і виховати дитини,підкидає сина багатим бездітним людям.Але сама іде наймичкою,щоб бути рядом.Ніхто не розуміє що творилося в неї в душі.Радіючи кожного ранку коли малий Марко називав ї мамою вона піклується про дитину,а ввечері

плаче і проклинає свою долю.Навіть коли вмерла стара Настя, а Марко виріс і настав час одружуватися то відмовилася наймичка.Мотивуючи тим, що з її сина будуть насміхатися, бо він багатий,а вона наймичка.Наймичка натура-безмірно глибша,почуття у неї сильне,любов до сина перемагає все інше.Вона і тут ставила насамперед благополуччя свого сина.Вона каралася весь вік в чужій хаті,але була щаслива,хоч на хвилинку,бо з нею був її син.Коли ж занедужала всі переживали i ось тоді вона вирішила відкрити свою тайну.Вирішила зняти гріх із душі, перед смертю все розповіла.

Мені здається, що кожна любляча мати,в такій ситуації, вчинила бяк наймичка. Головне, щоб дитина ні в чому не потребувала,а любов свою віддавати можна і наймичкою. Тільки як жити з таким тягарем?Як винести всі тяготи долі?Але материнська любов всесильна і витерпіти можна все заради щастя дитини.

Ганна-Сила,благодать,милість Божа, завдяки Цьому вона перенесла всі тяготи і незгоди долі.Все життя каралася,що Марко не знає хто його мати.Але перед самою смертю все розповіді цим самим знімає камінь із своєї душі.

Мені здається, що запізно вона розповіла.Не змогли вони з сином наговоритись. Марко зрозумів би і прийняв,бо він її любив.

П'єса норвезького письменника-драматурга Генріка Ібсєна «Ляльковий дім», можна сказати, є самою відомою із його,творів в нашій країні. Дія п'єси відбувається в другій половині XIX ст. Відображені в ній події спираються на реальні, що мали місце в родині письменниці Лаури Кілер, знайомої Ібсєна.Коли починаєш читати твір, то і благополучний красивий дім, і його мешканці, і їх життя — все це зовсім не здається ляльковим чи вигаданим. Тут кипить життя і вирують справжні пристрасті. Та чим далі заглиблюєшся у вир подій, стаєш свідком не родинних відносин, починаєш відчувати і зверхність почуттів, і нещирість стосунків. З добрими намірами Нора вдається до брехні. Чому? Вона хоче до хворому чоловікові, та не хоче турбувати хворого батька, тому за підробленим векселем отримує гроші в банку. Потім, відмовляючи собі в усьому, поступово виплачує борг потай від чоловіка. Мені здається, ця ситуація фальшива і неправильна: якщо чоловік і дружина кохають одне одного, то між ними не має бути секретів. Очевидно, Нора не відчувала щирості в почуттях чоловіка, якщо боялася йому зізнатися. Так і вийшло. Дізнавшись про все, Хельмер, який тільки недавно називав свою жінку пташкою та білочкою, вже називає її злочинницею, що зруйнувала його життя, не зважаючи на те, що Нора старалася для нього. Чому ж він не хоче зрозуміти свою «лялечку»?Бо він завжди ставився до неї як до своєї власності, ляльки, іграшки, і ніколи не вважав її особистістю. Нора пронизливо починає розуміти своє становище — колись вона була лялечкою-донечкою.для тата, тепер вона лялечка-дружина... вона розуміє, що навіть до своїх дітей ставиться, як до ляльок. У кінці п'єси Нора вже перестає бути «лялькою», «соловейком», вона на повний голос говорить про свою людську гідність, про своє право бути людиною. Це несподівано для Торвальда, бо конфлікт благополучно закінчився і «лялечка» має зайняти своє звичайне місце.Дійсно, дім Хельмерів ляльковий, бо він побудований на нещирих стосунках, брехні, непорозумінні. Такі конфлікти Г. Ібсен виніс на Сцену. Письменник не побоявся заговорити про становище жінки в тогочасному суспільстві, про її право на власну точку зору, про її рівні права з чоловіком. Це було зовсім новим для норвезької та й для усієї світової драми. Ібсен почав будувати новий театр, куди глядач мав прийти не відпочивати, а думати. І ще одна особливість Ібсена — він залишає фінал відкритим. Так до кінця й не зрозуміло — то пішла Нора чи ні? Двері тільки причинені й через них видніється дитяча кімната. Можливо, Нору зупинить її материнський обов'язок? Я думаю, автор хотів закликати глядачів до участі в обговоренні проблеми. Хай дискутують, сперечаються, але тільки не помирають духовно, хай не будуть пасивними! Здається, Ібсену це вдалося. Він підняв голос за вільну людину, за те, щоб ніхто не був грашкою, лялькою в чужих руках, щоб суспільство складалося не з «лялькових», а справжніх, міцних осель, де панують кохання і щирість, взаєморозуміння і повага.