Гумористично змальовано образ А конюха Степана ("Білий кінь Шептало") Б Вітька Горобця (" Вітька + Галя") В Юлька Ващука (" Шпага Славка Беркути") Г дракона Грицька (" Місце для дракона")

Відповідь:

Б

Пояснення:

У наш час багато людей навіть не замислюються  над сенсом свого життя і над тим, що вони чинять правильно, а що суперечить моралі. Ми поспішаємо жити, і тим самим марнуємо своє життя у сумнівних задоволеннях і справах, від яких жодному немає ніякої користі. Часто ми говоримо  щось не подумавши, або приймаємо необмірковані поспішні рішення, які згодом можуть принести чимало проблем. Майже щодня ми потрапляємо у ситуації, де наші вчинки приносять комусь неприємності, чи просто ображають гідність якоїсь людини, або ж навпаки, інші люди приносять нам зайві клопоти та проблеми. За установленими у суспільстві моральними правилами, той, хто має провину перед іншим, має вибачитись. Та як доводить досвід,  просити вибачення інколи дуже не просто, а ще важче пробачати, якщо образа була сильною.

Але у таких випадках варто думати не лише про себе, а й про інших. Можливо, людина, яка вас образила, зробила це ненароком і дуже переживає через ситуацію, що склалася. Інколи трапляються такі випадки, коли людина, що вас скривдила, попросила пробачення, і ви вибачили і знову повірили їй, та не минуло багато часу, і вона знову вас розчарувала. Але  не потрібно після цього думати, що всі люди підступні та лицемірні. Так, після такої ситуації пробачати вже буде на порядок важче, але потрібно пам’ятати,  що всі люди різні, і що навіть та людина може дійсно змінитися і у результаті стати вашим найкращим другом.

На мою думку, невміння пробачати приносить багато страждань людині. Тому, щоб залишатися людиною і не втрачати дорогих і близьких нам людей, ми повинні навчитися щиро вибачати. Обережність у цій справі є невід’ємною складовою, так як деякі люди можуть скористатися вашою добротою, тому, перед тим, як когось вибачити, потрібно дізнатися, чи щирі вибачення тієї людини, чи можливо вони корисливі.

Я також вважаю, що вибачившись і вибачивши ми робимо своє життя легшим і радіснішим. І важливим моментом у цих ситуаціях є саме щирість, перед іншою людиною і перед самим собою. Життя рухається дуже швидко і ми не повинні гаяти свій час на щоденні непорозуміння та образи. Тримаючи на когось зло, ми можемо втрачати близьких людей, тому так важливо відноситись до всіх з розумінням і вміти пробачати людей.  

вою долю проклинає,

Тяжко-важко плаче,

І ніхто того не чує,

Не знає й не бачить.

(Тарас Шевченко)

Іван Франко назвав «Наймичку» «безсмертним твором поетичним», що є найкращим доказом геніальності Тараса Григоровича Шевченка. Не останню роль тут відіграє тема, яку обрав для цієї поеми поет – тема споконвічна, тема складна. Українські жінки з давніх-давен були берегинями роду, захисницями сімейного вогнища. Від жінки залежало благополуччя родини, майбутнє дітей, щастя роду. Високі моральні цінності та духовні надбання роду споконвіку передавались із покоління в покоління саме завдяки матері. Жінка заслуговує на щастя, повагу та поклоніння. Проте замість щасливого життя, у повазі, мирі й злагоді, головна героя поеми Ганна живе у стражданнях та горі, вона живе у невимовних муках, без власної сім’ї та дому.

Події, про які оповідається в творі «Наймичка», не були чимось особливим для тогочасної Україні; це було досить типове, звичайнісіньке явище.

Перед нами є два твори про дівчину-покритку: «Катерина» та «Наймичка». Ганна, звичайно, не повторює повністю трагічну долю своєї попередниці, проте чи набагато кращим є її життя? У чомусь, звісно, їй пощастило: її дитину погодились всиновити багаті люди, вона живе поруч із своєю дитиною і може допомагати їй, слідкувати за її першими кроками.

Найбільша трагедія образу головної героїні полягає в тому, що вона, перебуваючи поруч із своєю дитиною, не може знайти в собі сили, аби розповісти про себе правду. Їй ніколи не судилось почути із вуст свого сина слово «мама» – таке буденне, таке звичне для усіх тих, хто вирощує своїх дітей сам. Вона не може сповна насолодитись материнством; Ганна відчуває дуже великий біль, її душа не має спокою, цим же й викликане її небажання та різка відмова стати посаженою матір’ю на весіллі свого сина, адже цю роль може виконувати лише чужа людина, а не рідна матір.

Ми не можемо ганити ім’я Ганни, не можемо її засуджувати, перед нами трагедія долі жіночої, жертовність материнська.

Іван Франко, висловлюючи свої думки щодо цього твору, писав: «Любов до дитини така могутня, що перемагає все інше, заставляє забути про себе саму, віддати своє життя не для хвилинної покути, але для довгої жертви на користь своєї дитини».

Образ Ганни – один з найвеличніших образів світової літератури.