Іть будь ласка "як ти загартовуєш своє здоров"я(5-7речень)"

  щоб бути здоровим треба загартовувати свій організм.

  кожного дня роблю ранкову зарядку. багато проводжу часу на свіжому повітрі.влітку я майже щодня плаваю на річці. а взимку катаюсь на санчатах або ходжу на лижах. восени зі своїми друзями відправляємося у походи в ліс.

  а ще я займаюся карате. це не тільки навчає мене захисту, але й зміцнює мої м язи та імунітет.

  я впевнений, що надійно захищений від хвороб. 

звичайно, своє здоров`я треба загартовувати з раннього дитинства. тому, що здоров`я не купиш ні за які гроші.є три чинники здоров`я: сонце, повітря , вода. тож кожного ранку приймай прохолодний душ.влітку проводь більше часу на свіжому повітрі, приймай сонячні ванни

Слова мораль, етика сприймають­ся в наш час неоднозначно. з одного боку, всі ми начебто ро­зуміємо, що без моралі жити не можна. з іншого — моральне легко набуває в нашій свідомості присмаку чогось набридлого, нещирого: «моральний кодекс», «мораль­но-трудове виховання», «моральна стій­кість» людини-гвинтика . чи не закладені ці нещирість і докучливість у самій при­роді моралі? одвічні пошуки й проблеми людської душі, що ми їх звемо моральними, — це, звісно, цікаво, важливо для кожного. але, можливо, правий фрідріх ніцше, і най­суттєвіше в житті людини починається якраз «по той бік добра і зла»? так, порядна людина має зважати на вимоги моралі. проте хіба ж ми не бачи­мо, як раз у раз святкує життєві перемоги саме той, хто здатний через ці вимоги переступити? і про яку порядність може йтися на голодний шлунок? може, високі моральні переживання — привілей тих, хто вже має достаток? а може, вся моральі полягає саме в тому, щоб здобувати достаток, звіль­няючи себе і своїх близьких від злиденності й прини­жень, несумісних з людською гідністю? а різні герої й альтруїсти-фанатики — чи не краще взагалі без них? може, й справді, щаслива та країна, котра не потребує героїв? чому ж тоді мимоволі завмирає серце, стикаю­чись із проявами справжньої моральної шляхетності? з одного боку, нам твердять про пізнання добра і зла. з іншого — кому не доводилося стрічати простих і щирих людей, котрі й гадки не мали ні про які філософії моралі, а проте вирізнялися бездоганною до­бротою? і навпаки — високоосвічених негідників, що зі знанням справи творили зло? втім, ставлячи всі ці запитання, ми вже занурюємо­ся в царину етики, царину роздумів про людську мо­ральність. бо ж від оцих гірких і пекучих питань не­можливо просто відмахнутися, до них знову і знову підводить нас саме життя. і ще одне: чи можуть узагалі існувати якісь остаточні загальнозначущі відповіді на такі запитання, чи не йде кожен тут своїм шляхом і обирає те, що йому ближче? а коли так — навіщо потрібна тоді наука етика? поміркуймо. насамперед зважимо на те, що й справді поняття моралі й моральних цінностей у нас, м'яко кажучи, заексплуатовані. за роки радянської влади ввійшло у звичку латати «моральним чинником» усі дірки дряхлі-ючого суспільного організму; не дивно, що у своєму падінні збанкрутіла система потягла за собою все по­в'язане з нею — так криза моралі соціалістичної обер­нулася на девальвацію моралі загалом. тим часом чим гостріші проблеми постають перед нами, чим непевніші перспективи на майбутнє — тим невідворотніше прагнення сучасної людини знайти якийсь твердий грунт під ногами, те, заради чого варто було б жити, що могло б слугувати своєрідним камер­тоном її збудженій душі, мірилом її вчинків. свідомо чи несвідомо вона знову й знову звертається до кардинальних питань моральності, питань вибору мо­ральних цінностей. ми не можемо відкинути їх уза­галі — так той, хто вирішив би не дихати, хвилиною раніше або пізніше все ж таки ковтне свіжого повітря. втім, окреслена ситуація заслуговує на те, щоб придивитися до неї пильніше. адже — попри всюзаяложеність традиційних моральних стереотипів, що давно всім набили оскому — чи можемо ми щиро сказати, що наше життя, наша культура справді буду­валися на засадах моральності? що в перебігу повсяк­денного існування надто багато важили і важать уяв­лення про добро і зло, гідність і честь, обов'язок, повага до людини, вірність слову і переконанням? ні, сказати так ми не можемо; сьогодні від нас, на жаль, дуже далекий нормальний стан людської культури, осердям якої є перелічені поняття й цінності. невдовзі після першої світової війни й фатальних соціальних змін, з якими збіглося її завершення, все­світньо відомий мислитель-гуманіст альберт швейцер (1875—1965) ставить епосі медично точний діагноз: культура, в якій деградують засади етики, приречена на занепад1. як не прикро, підтвердження цього діагнозу ми нині спостерігаємо на прикладі нашого суспільства. гіркий парадокс полягає в тому, що нашу культуру ще й дотепер, після всього пережитого протягом остан­ніх років, найповніше, мабуть, характеризують три славнозвісні принципи колишнього соціалістичного культурного будівництва — принципи партійності, ідей­ності, народності, — але в найбільш низькому, гротескно спотвореному їхньому втіленні. так, наша культура була й залишається партійною (хоча тепер уже й багатопартійною), принаймні в тому розумінні, що вона призвичаює нас співвідносити слова та вчинки людей насамперед не із загальнолюд­ськими критеріями справедливості, істини, добра, а з частковими, власне партійними (лат. pars, partis — то і є частка) інтересами тих чи інших, явних або прихова­них сил. 

у назві теми мого твору, яка вже стала влучним афоризмом, утілена важлива проблема нашої доби.

ще леся українка у своїй безсмертній «лісовій пісні» поставила важливу проблему боротьби за щасливе, духовно багате життя людини. устами лісової дівчини мавки вона звертається до лукаша: «не зневажай душі своєї цвіту…» людино, яка ти? чи справді прекрасне твоє життя? чи благородні твої поривання, чи, може, загрузла в болоті буденщини, як килина? яке твоє щастя? над усіма цими питаннями примушує задуматись «лісова пісня». у приватновласницькому світі, який калічив душу людську, люди не могли бути по-справжньому щасливими. але лесина мавка щиро вірила, що в майбутньому людина повернеться до краси, природи й мистецтва.

великим митцям узагалі властиве мислення масштабне, як і здатність сприймати й осмислювати свій час одразу, у конкретний момент життя, а не з далекої відстані, коли воно стає історією. більше того: політ думки таких митців відкривав те, чому свідками ми стаємо сьогодні. от і олександр довженко також вірив, що «людина ще повернеться на вранішню росу», він підкреслював, що щастя людини й у тому, щоб навчитись «бачити зорі…в калюжах».

свого часу, ще наприкінці 50-х років xx століття, на сторінках газети «комсомольська правда» розгорілась гостра дискусія про фізиків і ліриків, про роль мистецтва в нашому житті. збірки м. рильського «троянди й виноград», «голосіївська осінь» стали гарячим відгуком поета на злободенні питання. через символічні образи троянд і винограду митець глибоко й поетично розкрив радість повнокровного буття людини, мудро показуючи, у чому полягає смисл, глибина її щастя:

ми працю любимо, що в творчість перейшла,

і музику палку, що ніжно серце тисне.

у щастя людського два рівних є крила:

троянди й виноград — красиве і корисне.

суперечки ці не затихають і сьогодні — на початку xxi століття. часто виходять поза суто філософські сфери, стають темою бурхливих і пристрасних публічних обговорень. напевно, не треба розшифровувати, що «фізики» — за раціоналістичне ставлення до життя, а «лірики» відстоюють необхідність діяти за велінням серця. і дійсно, слід замислитися про етичну стратегію людини нашого часу: чим озброюватися в умовах морального вибору — емоціями чи розумом?

звичайно, кожному доводилося чути таку характеристику: «він людина серця». так хотіли сказати про когось, хто у своїх вчинках керується почуттями. коли ж говорять: «він людина розуму», мається на увазі схильність діяти, керуючись логікою. так кому ж віддати перевагу — тому, хто відчуває, чи тому, хто міркує?

певної відповіді чекати не доводиться. симпатії одних завжди будуть на боці «раціоналістів», симпатії інших — на боці «емоціоналістів». та, відпові так, кожен, сам того не помічаючи, підключається до суперечок, що філософи ведуть з прадавніх часів: чим слід керуватися в життєвих ситуаціях — розумом чи почуттями.

звичайно, прихильникам раціоналізму зараз перемагати легше, тому що головним аргументом у суперечці вони висувають намріяну ними відповідність часу. сучасна людина, міркують вони, зуміла підпорядкувати собі час, простір, енергію, підпорядкувати обачливо, тверезо, раціонально. і щоб не відстати від століття розуму, знання, потрібно самому бути раціональним. але, з іншого боку, коли у важкій ситуації все довго зважуєш, часто взагалі не отримуєш жодного рішення, і нарешті можна втратити потяг до щастя в цьому розумінні, бо як казав р. ролан, коли в житті вже немає іншої мети, як себелюбне щастя, життя стає безцільним. насолоджуватися своїм щастям — велике благо, але ж мати можливість ділитися ним — ще більше. відчуття щастя зростає від того, що людина розділяє його з іншими. у такому випадку вона сама збагачується тією користю, тим добром, яке приносить, розділяє радість, доставлену нею самою.

дивно, невже впродовж багатьох років люди не змогли дійти очевидного — потрібен союз серця і голови, розуму і душі. напевно, майже всі приходять до такого висновку: не можна протиставляти розум емоціям, голову серцю. але це теоретично. а в житті? у кожному конкретному випадку? чи так це ясно і просто? хіба не трапляється так, що люди були сповнені благих намірів, бажали добра, а добро обернулося злом для того, про кого , і для того, хто дбав?

як би то не було, не слід забувати, що щастя людське — не тільки життя без проблем і печалей, коли гармонійно поєднані можливості й бажання, корисне й прекрасне, щастя — це стан душі.