Будь-ласка, іть. потрібен твір на тему: рідна земля! на 14.05.2014

Зсамого початку свого життя кожна людина кріпко-накріпко зв'язана зі своєю рідною землею. це та земля, по якій дитина робить свої перші кроки. та земля, яка годує її хлібом, що виріс на її нивах. по цій землі дитину вперше ведуть за руку батько та мати. рідна земля - це та, яку бачиш першою в житті та запам'ятовуєш аж до обрію - вулицю, ліс, поле, річку, рідні дитсадок та школу. багато місцин побачить ще в житті людина. але цю, найпершу та найголовнішу, вона не забуде ніколи. закриєш очи - і ось воно, постає перед поглядом, неначе наяву.здавна воїни йшли на битву, заховавши за пазухою мішечок з рідною землею, приклавши його до серця. щоб, якщо проллється кров на чужині, то нехай оросить рідну землю. якщо вже не доведеться лягти в землю до своїх предків, то нехай її насиплють на могилі друзі. а ті, хто від'їжджав надовго або назавжди на чужину, теж везли з собою жменьку рідної землі. навіщо вся ця сентиментальність, спитає хтось. адже земля скрізь однакова. ну, десь вона піщана, десь з глиною, а десь чорнозем. от і уся різниця. але ж ця жменя рідної землі для людини - дуже важливий символ. це уособлення любові до близьких людей, до своїх кревних родичів, до батьківщини. тобто символ найтеплішого та найріднішого для кожного.

думаю, що недарма мову називають душею народу. як і всяку душу, її треба вміти зберегти чистою і красивою. і вона, як і душа, тільки одна, одна для кожної нації. хто ж винний у тому, що велика частина населення україни розмовляє російською мовою? хто винний у тому, що дотепер українська мова на вулицях нашого міста сприймається оточуючими як щось надзвичайне? і чи потрібно шукати винних?

1994 року я йшла "перший раз у перший клас". і, до речі, у клас, де викладання велося українською мовою. не буду приховувати того, що деякі знайомі моїх батьків, довідавшись про це, крутили пальцем біля скроні і називали мене "нещасливою дитиною". а я тим часом жваво читала вірші і розповідала правила з найчистішою українською мовою. і зовсім від цього не страждала. не і зараз, адже я, як і раніше, навчаюся в класі, де українською. з мамою, батьком і друзями я розмовляю російською мовою, з бабусею і дідусем — українською. ніяк не можу зрозуміти, яка ж мова мені рі вони обидві мені однаково дорогі. і тією і іншою я відмінно володію. і та і інша мені подобається. так яка ж для мене рідніша, ближча? треба розібратися. отже, за національністю я українка, тобто, за логікою речей, моя рідна мова — українська. ні, мабуть, без російської я не можу жити. тоді, напевно, російська і є рідною? але й українську я люблю і вважаю її зовсім не гіршою за російську. я не можу відмовитися ні від тієї, ні від іншої. та й навіщо? відмовитися від російської тільки через те, що україна тепер незалежна? або відмовитися від української через те, що хтось вважає її "непрестижною", чи що? українська — офіційна мова нашої країни, і це добре. але багато хто звик розмовляти російською, і це, на мій погляд, зовсім не погано.

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за новим стилем) 1814 р. у с. Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії (нині Звенигородський район Черкаської області) у родині Григорія Івановича Шевченка і Катерини Якимівни Бойко. Батьки Шевченка були кріпаками магната генерал-лейтенанта Василя Васильовича Енгельгарда - поміщика, що володів 50 тис. кріпаків і був власником близько 160 тис. десятин землі. Через рік після народження Тараса родина переїздить із Моринців до Кирилівки, у ній, окрім Тараса, було 6 дітей - старші - Катерина та Марія, брат Микита, молодші - Ярина, Марія, брат Йосип.

1843 року Шевченко змалює хату в Кирилівці, де провів своє дитинство. У восьмирічному віці батько віддав Тараса до школи, до кирилівського дячка-вчителя Павла Рубана. 1823 р., коли Тарасу було дев'ять років, померла мати. Батько одружується вдруге на Оксані Терещенко, 1825 року помирає і сам батько Тараса.

Залишившись сиротою, малий Тарас деякий час жив у дядька Павла, який став опікуном сиріт. Згодом майбутній поет іде школярем-попихачем до кирилівського дяка Петра Богорського, де його життя було постійно напівголодним. Звідти він тікає у Лисянку до диякона-живописця, а згодом - у село Тарасівку до дяка-маляра, але дяк відмовив йому. Утративши надію стати маляром, Т. Шевченко повертається до Кирилівки й пасе громадську череду.

1827 року Т. Шевченко наймитує у кирилівського священика Григорія Кошиця. Із ранніх років він цікавився народною творчістю, у дяків навчився читати й писати, рано виявився у хлопця хист і до малювання, який помітив маляр із села Хлипнівці, але на той час Шевченкові було вже чотирнадцять років і його зробили козачком В.В. Енгельгардта.

Восени 1829 року разом з обслугою Енгельгардта Шевченко виїздить до міста Вільно. Помітивши здібності козачка до малювання, Енгельгардт віддає Тараса вчитися у досвідченого майстра, можливо, Яна Рустемаса. 1831 року сімнадцятирічний Шевченко приїздить до Петербурга, куди було переведено Енгельгардта, 1832 року Енгельгардт законтрактував Шевченка на чотири роки Ширяєву - різних живописних справ майстру.