Потрібний письмовий зразок розбору простого речення з відокремлиними другорядними членами речення. 1.шампінйон або печериця трапляється в степу на луках біля жител і в лісах чорноземної зони. 2.є чутки що незабаром вироблятимуть спеціальний мисливський термос на цеберку чаю чи кави. дуже потрі-ласка і якщо можна чим скоріше.

думаю, що недарма мову називають душею народу. як і всяку душу, її треба вміти зберегти чистою і красивою. і вона, як і душа, тільки одна, одна для кожної нації. хто ж винний у тому, що велика частина населення україни розмовляє російською мовою? хто винний у тому, що дотепер українська мова на вулицях нашого міста сприймається оточуючими як щось надзвичайне? і чи потрібно шукати винних?

1994 року я йшла "перший раз у перший клас". і, до речі, у клас, де викладання велося українською мовою. не буду приховувати того, що деякі знайомі моїх батьків, довідавшись про це, крутили пальцем біля скроні і називали мене "нещасливою дитиною". а я тим часом жваво читала вірші і розповідала правила з найчистішою українською мовою. і зовсім від цього не страждала. не і зараз, адже я, як і раніше, навчаюся в класі, де українською. з мамою, батьком і друзями я розмовляю російською мовою, з бабусею і дідусем — українською. ніяк не можу зрозуміти, яка ж мова мені рі вони обидві мені однаково дорогі. і тією і іншою я відмінно володію. і та і інша мені подобається. так яка ж для мене рідніша, ближча? треба розібратися. отже, за національністю я українка, тобто, за логікою речей, моя рідна мова — українська. ні, мабуть, без російської я не можу жити. тоді, напевно, російська і є рідною? але й українську я люблю і вважаю її зовсім не гіршою за російську. я не можу відмовитися ні від тієї, ні від іншої. та й навіщо? відмовитися від російської тільки через те, що україна тепер незалежна? або відмовитися від української через те, що хтось вважає її "непрестижною", чи що? українська — офіційна мова нашої країни, і це добре. але багато хто звик розмовляти російською, і це, на мій погляд, зовсім не погано.

українська мова – це душа народу,

а український народ без мови не народ.

                              (в.сосюра).

найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це мова…рідна   українська мова! “          

в ній мудрість і пам’ять тисячоліть. у ній щирість, радощі й печаль народу, його труд   і піт, кров і сміх. запашна, співуча, гнучка, сповнена музики і квіткових пахощів, вона встала з колін, як піднялася й наша україна. проголошення незалежності дало право зайняти українській культурі належне їй місце. а основою, джерелом культури є   мова. і той, хто не знає української мови або цурається її, прирікає себе на злиденність душі. у всі віки, у всі часи, на всіх перехрестях історії українська мова була тим скарбом народу, який нічим не можна замінити. українська мова – це серце нації, а нація має своє обличчя, свій характер,свою культуру, мораль, честь і гідність, свої святощі, своє минуле, теперішнє і майбутнє.

    україна та її культура радіють своєму відродженню. тисячі українців пройшли через сталінські репресії, а особливо каральний меч тоталітарного режиму вдарив по інтелігенції – поетах і письменниках, вчених та і простого люду. їх переслідували за вільнодумство й любов до рідної землі і   коханої української мови. серед тих хто віддав своє життя за незалежність україни, за рідну українську мову був і василь стус. в ім’я майбутньої україни і вільного розвитку її мови терпіли знущання і стратили життя “на соловках, магаданах, у сибірах” багато наших співвітчизників, наших українських   людей …ці люди були патріотами своєї землі, народу, захисниками української мови – м.семенко, м.зеров, є.плужник, м.куліш, в.підмогильний та багато інших…

    своїм ідеям, релігії, яку обрали, вони служили до кінця.   дуже прикро стає, коли доводиться бачити зневажливе ставлення до рідної української мови.   серед людей панує збіднений жаргон російської мови, часто чується лайка, а це є одним із свідчень   духовної кризи суспільства. проте душа щемить і боляче від того, що зневажають українську мову ті покручі, що говорять “суржиком”, кому байдужий статус української мови, хто ладен забути своє рідне у бездумній гонитві за західним зразком: “хай хоч гірше – аби інше”.

    незнання історії україни, народних традицій і обрядів, погане або ніяке володіння українською мовою – ось те підґрунтя, на якому проростають паростки національного нігілізму. і сьогодні багато хто з пересічних громадян (та і серед високих посадовців) на догоду чиновникам різного рангу, заради власного благополуччя поспішили зрадити україну, рідне слово, українську мову, свою людську гідність, слухняно виконуючи вказівки та сценарій кремля…

    тому ми надто завинили перед українською мовою, нам треба, “як парость виноградної лози”, її шанувати. думаю ще не пізно попросити   пробачення у української мови. вона як мати, простить своїх “заблуканих ” дітей.

    у всіх цивілізованих країнах державну мову   шанують, поважають і всіляко сприяють її розвитку! а що можемо ми, українці, зробити для того, щоб наша українська мова стала такою ж шанованою, як інші державні мови в більшості країн світу?

    , насамперед слід українську мову захищати від ерозії, а духовну культуру людини – від обміління. захищаючи сьогодні українську мову, ми беремо під захист свободу думки, вільний доступ до живої скарбниці нашої пам’яті. дбати про українську державну мову – це справа совісті сучасної людини. і доти, доки ми зневажатимемо себе(бо зневага до своєї державної мови – це зневага до себе), доти в нас житиме психологія не господаря, а наймита і принцип “моя хата скраю – нічого не знаю”, годі сподіватися, що відбудуться зміни на краще.