Поясніть фразеологізми - і слід прохолов , моя хата скраю.

Якравець, і добрий грець, є дві речі, щоб пишатись: пісня, що сяга небес, і найкраща в світі хата! з гір у долину пісня летить, хатка у мене пошита як слід! жінко, пій до пташенят, будь щаслива відтепер ти – згинув лютий супостат, смерть побита нині смертю! жах, що лякав нас, більше не жах, тлінні останки на смітті лежать! хто ж це нас порятував? де гніздо його, як зветься? рікі – він героєм став, тікі – доблесть в його серці. наш рікі-тікі, кігті-ножі, очі червоні – він слави зажив! дякуй же йому, пташва, розпускай чемненько пір’я! соловейко хай співа,фразеологизмы – это устойчивые словосочетания с образным значением, это маленькая, устойчивая фраза с переносным смыслом, с двойным или более смыслом, которая может интерпретироваться по разному. внутри такой фразы нельзя менять слова местами. в таких фразах трудно уловить смысл сказаного, буквально. фразеологизм невозможно перевести на другой язык и не потерять смысловую составляющую. они, несомненно, украшают нашу речь, называя обыденные вещи более выразительно. мы часто, не задумываясь, употребляем понравившиеся выражения, но большинство фразеологизмов настолько древние, что мы можем только догадываться об их значении. иногда смысл фразеологизмов становится нам понятен только тому, что мы узнаем о происхождении того или иного высказывания. а это нам правильно использовать устойчивые выражения в речи.  например, фразеологизм "перемывать кости" со значением «говорить о ком-либо; обсуждать человека» уходит своими корнями в древний обычай очищать и мыть кости покойных предков спустя три года после захоронения. данный обряд, наверное, и сопровождался разговорами о личных качествах и поступках умершего. а сейчас мы используем это выражение, сплетничая о живых людях.  "гол как сокол" – даже тот, кто никогда не видел сокола, знает, что у этой птицы прекрасное оперенье, но почему же фразеологизм упоминает о ней в таком контексте? дело в том, что в древности соколом называли дубовое бревно, которое использовалось для разрушения ворот и стен при нападениях на укреплённые сооружения. бревно было ровным и гладким без единого сучка. отсюда и смысл выражения. 

Оберіг – це такий талісман, який, як вважають у народі, потрібен для

захисту. У давнину багато родин та окремих людей мали обереги. Це могли

бути як якісь камінці, маленькі іграшки, прикраси, так і рушники, ляльки –

мотанки.

У моєї родини є також свої обереги. На полицях стоять мотанки, а на

стіні висять рушники. Це дісталося нам від бабусі. Мій улюблений рушник

прикрашає поличку в великій кімнаті. Коли бабуся була молода, вона

зробила його власноруч. А потім, коли я вже народилась,подарувала його

моїй матусі. З тих пір він прикрашає нашу оселю і оберігає всіх нас. Цей

рушник дуже красивий, він зроблений у традиціях слобожанської вишивки.

Ще в нас є ляльки-мотанки. Їх ми виготовляли самі. Спочатку я

дивилася, як це робить матуся, а пізніше навчилася сама. Потім народилася

моя сестра, і тепер, хоч вона іще маленька, ми робимо їх удвох. І хоча ці речі

не мають якоїсь містичної історії, мені все одно здається, що вони нас

захищають, бо зроблені від щирого серця і з любов’ю.

Объяснение:

Дзвінко?! – Данько, влетів у розчинені двері. Ще не йняв віри сусідці по номеру, заглянув у ванну, розкрив шафу для одягу. Тоді, з розпачу, гепнув на стіл торбу із продуктами. – Втекла шльондра, а я дурень…

Стримуючи клубок в горлі, присів на краю ліжка. Готельна постіль ще  не вивітрилась від пахощів її духів.  

- Ш-ш-шльондра в, давлячись сльозою. – Тепер знатиму, як знайомитися по Нету. Треба ж так запасти. Приїжджай до мене, в Карпати! Приїхав? Певне, ще й почистила на останок.

Встав, дістав рюкзак. Ніби все на місці: планшет, кредитка, в джинсах кількасот гривень.

- Чекай, а може із нею щось трапилось? – Вхопив мобільного і зразу ж кинув його на ліжко. – Прокляття! Зв'язок ліг.

Збіг сходами вниз. Довго шукав господаря. Вуйко нічим йому не зарадив. Лише на вулиці бачили, як спозаранку дівчина бігла до зупинки. Тепер все зрозуміло - він не її формат, не її принц. Реальне й віртуальне життя, трішки різняться.

Трохи заспокоївшись, Данько повернувся в кімнату. Коли входив, кинув поглядом на тумбочку. Він добре пам’ятав, як вчора туди поклав свого срібного ланцюжка. Заглянув під ліжко, в шухляду – зник. Воно того срібла, гривень на триста, але ж це мамин дарунок. Говорила: Бережи сину – то твій оберіг.

- Уберіг!? Для чого їй мій ланцюжок? Невже вся комедія із листуванням, що тривало майже рік, зустріч і ніч кохання, були тільки заради цього..? Це ж реліквія, яка цінна тільки мені. Господи, як здрібнів світ! – Данько не знаходив собі місця.

Мама подарувала йому цю річ напередодні, страшного дня. Той жах досі в очах – блискавиця, яка ріже небо навпіл. Лише дивом його не зачепило, може й направду ланцюжок вберіг? Мама лишилася під дубом, так і запам’ятав її закляклу із піднятими руками.  

  Батька він не пам’ятав, а вітчима ненавидів, той напідпитку чубив Данька й матері не жалував, все не міг пробачити, що замолоду не його вибрала . В гніві відьмою називав й похвалявся, що злигається із самим щезником, якщо мати спробує втекти від нього. Хто такий щезник, Данько дізнався пізніше, коли вивчав «Тіні забутих предків». Не вірив у тих лісових дідьків, але якесь прокляття висіло над їх родом. Батько й мати були з Карпат. Мама навіть розповідала, що знімалася у фільмі Параджанова. Там і вподобав її батько, що приїхав до них, в село, із Верховини. Вони разом танцювали гуцульські танки в масовках. Тут і побралися, а через рік і Данько народився. Та не довгим було щастя - батько трагічно загинув. Потім померла бабця, мама казала, що теж не своєю смертю - кладка обірвалася над прірвою. Данько знав її тільки за світлиною, що висіла біля образів: стара гуцулка, лице якої рясно заборонували роки, з великою дерев’яною люлькою в зубах.

 Тобі мама виїхала до тітки, на Волинь. Потім з’явився Роман, мамин односелець. Малий Данько не розумів, чому цей дядько живе із ними? Постійні сварки й  приниження. Мама плакала ночами. А того ранку, коли вдарив, вхопила Данька й вони  побігли в ліс.

Після трагедії Роман зник, а Данько надовго онімів. Жив у тітки, але ніколи, не знімав мамин дарунок.

Заглибившись у спомини, він взяв у руки рекламу із тумбочки: «Зелені садиби Криворівні, радо вітають вас!» .

- Це ж мамине село!  Я навіть не запитав у тієї шльондри, куди мене за Мушу глянути на ті місця, а тоді поїхати. – Закинув наплічника, вийшов на двір.  Вгорі, над вершинами клубилися хмари, що тяжко перелазили через хребет далекої Чорногори.

Данько розпитав, як пам’ятав, у господаря про своє колишнє обійстя.

-  Хатина ще стоїть, але там зараз мешкає відомий на всю округу мольфар.

- От і добре, згадаю дитинство, а заодно  й дещо розпитаю у вашого чарівника.

Данько вийшов з двору й, зійшовши на манівець, подерся стежиною вгору, понад бурхливим потоком Чорного Черемошу, що розітнув село навпіл. Знав, за горою має бути той куточок його дитинства, який ще не вивітрився повністю із пам’яті. Хвилювався, чи ж впізнає рідні місця. Стільки ж часу сплило? Обминув Лису гору. Здалеку впізнав  похилений, від старості тин,  приплюснуту роками хатину, далі кладка й шумливий потік. Все змінилося: виросли дерева, хатина осунулася, але дух залишився. Той дух дитинства, що його семирічна душа засмоктала навічно із цього карпатського села. Підійшов ближче, на призьбі вгледів згорбленого старого гуцула у вишитій камізельці. Довге сиве волосся, що звисало із під крисані закривало його лице. Вуйко щось стругав, сидячи  на порозі.  Данько підійшов ближче й вкляк,  щось надто знайоме видалося у тій згорбленій постаті.

Старий відчув його погляд й повернув голову, відкинувши із лиця волосся. З-під капелюха на Данька зирнули холодні очі. Він зразу ж його впізнав. Хлопець згадав би цей холод навіть через сто років  - так ненавидіти могла тільки одна людина – його вітчим.