Твір-мініатюра на тему "природа творець і художник"

Природа мого краю дивовижна.тут народився я і вся моя велика сімя.саме тому я обожнюю цю природу.йдучи по головній вулиці ялти – прибережній-я бачу з лівої сторни квітучі каштани , які шойно розпстили свої пупянки і зливаються з кольором моря.по правій стороні цвітуть ялиці.вони завжди одного кьолору , попри те , вони мене зачаровують , бо пахнуть гілочками , такими гострими і такими ясно-зеленими .і я замислюсюся над ти , що природа криму – просто прекрасна, вона поднує в собі живописні ландшафти. цвітуть магнолія та пальми.свіжі вітри , тепле море , чого ше чекати від мого криму ? все це він – мій рідний край.

Укожної людини є найпам'ятніші, найдорожчі місця в житті. для мене — це моя рідна домівка, мій дім, моя вулиця. коли я була зовсім маленькою, мої батьки одержали квартиру в новому районі на вулиці дружби народів. я вважаю, що ця назва символічна, адже саме дружба між людьми є запорукою найкращих почуттів: дружба перетікає в любов, без дружби немає вірності, з дружби починається людяність.  дванадцять років тому на місці кукурудзяного поля і колгоспних ферм «виріс» молодий житловий масив. білі багатоповерхівки височіли над землею, ніби торкаючись хмар рогачами телеантен, і самі нагадували хмари. я і мої ровесники зростали разом із цим районом, тут нам усе близьке і знайоме.  наша вулиця пряма і широка. улітку тут багато зелені, адже на один бік припала лісосмуга, перетворена на затишну алею. з іншого, сонячного боку,— завжди багато квітів, проте і дерева за дванадцять років вже встигли підрости. край вулиці виходить у поле. із вікон верхніх поверхів відкривається чудовий краєвид — неосяжні зелені поля, які на початку літа золотяться соняшниковим сяйвом. інший край вулиці впирається у широку автомобільну магістраль, за якою починаються приватні забудови. хоча одноповерхові будиночки і претендують на оригінальність архітектури, я люблю багатоповерхівки. особливо приємно дивитися на дев'ятиповерхівки з візерунками біля дахів — це будинки поліпшеного планування. вони виділяються своєю оригінальністю. вулиця дуже довга, а з обох її країв розташувалися «універсами». їх спроектовано майже однаково, тому вулиця набуває своєрідного обрамлення.  для обслуговування жителів на території нашого мікрорайону заплановано необхідні громадські та державні заклади. більшою мірою вони розташовуються на перших поверхах багатоповерхових будинків, за винятком хіба що магазинів і кафе. кафе «лотта» стало улюбленим місцем відпочинку молоді. а між будинками у затишних дворах розташувалися дитячі садочки та школи. в і житлових будинків моя школа.  ця триповерхова споруда побудована так, що багато її вікон виходять у внутрішній дворик із клумбою посередині, на якій росте велика ялина. перед центральним входом полум'яніють на клумбах квіти, а березова алея, яка веде до школи, створює затишок, підносить настрій.  я люблю свою вулицю будь-якої пори, але особливо восени. це час, коли все залите золотом, яке перемежовується з багрянцем. 

Відповідь:

МЕНЮРУБРИКИ

МІЙ ЧАС ЗУПИНИВСЯ ТУТ. РОЗПОВІДЬ АМЕРИКАНЦЯ НА КАРАНТИНІ У ЛЬВОВІ

Joe Lindsley

29 березня 2020 27543 0

Джо Ліндслі прилетів до Львова на журналістську конференцію та через карантин змушений був залишитись тут надовго. (українською та англійською мовами)

Фото: Газета «День»

ФОТО: ГАЗЕТА «ДЕНЬ»

У Львові є популярною пісня, у якій є слова «Ми помрем не в Парижі». В епоху коронавірусу вона отримала зовсім інший зміст. Наш час зупинився там, де нас зупинила інфекція. І він змушує переглянути багато наших цінностей, змінити своє ставлення до світу та до себе. Історія американського журналіста Джо Ліндслі, який через вірус змушений надовго застрягнути у Львові та його друзів з різних країн світу.

Коронавірусом була інфікована значна частина відомих людей – принц Чарльз, Грета Тунберг, урядовці й політики з багатьох країн, включно з американськими сенаторами, зірками НБА та футболу, що підкреслює його поширення на весь світ. Він навіть отруїв мої сни: я бачу той самий жах, у якому залишок на шкалі мого інгалятора від астми, який рідко використовую, швидко падає до нуля. Всі ми перебуваємо у стані невизначеності і божевілля, і я чую історії, які дають надію, свідчать про розчарування та розгубленість, від друзів, яких я зустрів під час подорожей світом.

Під час цього карантину я перебуваю в Україні, де випадково залишився, коли музика, як у грі, перестала грати, і нам усім довелося знайти місце для самоізоляції. Я залишився за стінами монастиря ХVII століття як єдиний гість у готелі, і, незважаючи на фізичну ізоляцію, я перебуваю на зв’язку з іншими людьми. Усіх цікавить одне: що відбувається у цю дивну епоху коронавірусу? Ось мої думки.

Пояснення: