объяснение:
усі ми: квіти, трави, дерева, люди — діти великої, могутньої природи. дихаємо одним повітрям, гріємося під одним сонцем, пускаємо коріння в одну землю. і все життя тягнемось до висот небесних — гілками-руками, думами-мріями, душами-квітами. приходимо ненадовго в цей світ, прокладаємо в ньому свою стежку і назавжди відходимо в інший, неземний. який же сенс у цьому вічному круговороті життя? чи не в тому, щоб, пройшовши складний шлях пізнання, стати на вищий щабель духовності, відчути свою єдність з усіма формами космічного буття, свою спорідненість з билинкою, пташкою, сонячним променем, краплинкою вранішньої роси? і тоді світ теж стане мудрішим, покращає, бо все в ньому взаємопов'язано і взаємозумовлено. чи зуміє людина своїм життям органічно влитися в цю світову гармонію, чи порушить її, не знайшовши свого місця в ній? філософські роздуми над цією та іншими загальнолюдськими
Поделитесь своими знаниями, ответьте на вопрос: