10 слив з ненаголошеними буквами е, и

Объяснение:

античній риториці послідовно виробилися два риторичні ідеали. Для ораторів — носіїв першого ідеалу—головним у риторичній діяльності є переконливість, далі істинність переконливого мовлення, моральність на користь суспільству, чіткість і впорядкованість. Цей ідеал називають сократівським.

Другий риторичний ідеал вважають софістичним. Для носіїв і прихильників цього ідеалу характерною є формальна переконливість, надмірна словесна краса, пишність, вибагливість мовлення, самовираженість і корисливість оратора.

Сучасні ритори вважають, що зараз діють три риторичні ідеали3.

Перший з них можна назвати близьким до софістичного, але нині він дуже американізований, саморекламний, нав'язливий, такий, що повсюдно заполонив собою засоби масової інформації і спрямований на маніпуляцію свідомістю мас.

Другий риторичний ідеал несе в собі морально-етичні цінності східнослов'янського, давньоукраїнського ідеалу. Він близький до першого античного ідеалу — ідеалу переконаності й істинності, ідеалу Платона і Сократа.Третій риторичний ідеал сформувався в імперський і радянський часи. Цей риторичний ідеал називають тоталітарним, пропагандистським.

Усі ці ідеали у видозмінених формах живуть і нині в мовосфері сучасного українського суспільства. І це закономірно. Шкода, що вони разом не становлять єдиної виваженої риторично-ідеальної системи, в якій мали б відповідати певним соціальним моделям життя і поведінки мовців. На жаль, в українському суспільстві нині поширюється сучасний американський риторичний ідеал, чужий слов'янській культурі, зокрема українській, яка завжди мала міцні традиції успадкування еллінської античної культури. Американський ідеал перемагає наші ідеали у засобах масової інформації і масової культури. Українське суспільство ще не звільнилося і від тоталітарного риторичного ідеалу. Нагальні, закличні, категоричні, безапеляційні промови багатьох наших політиків сприймаються як рудименти радянської епохи: авторитарне мислення, нетерпиме монологічне мовлення, мовна агресія, телефонне право, влада на слово, підкорення співрозмовника тощо. Все це можна назвати політизованою псевдориторикою.

Часто ми можемо почути від дорослих, в телепрограмах, прочитати десь в книзі чи іншому інформаційному джерелі, що всім потрібно творити добро. Але багато хто розчарувався в необхідності творити добро, адже з екранів телевізора, з реальних життєвих ситуацій ми можемо побачити, що воно, на жаль, не завжди повертається до тебе тим самим. Так чому ж все-таки треба робити добрі справи? В першу чергу – для себе. Хіба вам не буде приємно, коли людина, якій ви до , скаже вам елементарне “дякую”? Творити добро – це моральна потреба будь-якої людини. Адже від чиєїсь посмішки, подяки одразу краще стане на душіАле це не найголовніше, не потрібно корисливо робити добро, робіть це не заради подяки, а просто для того, щоб щиро до людині, і вам самим від цього стане краще.

Робити добро – це просто. Не потрібно боятись подати комусь руку до Для цього не потрібно здійснювати героїчні вчинки, воно проявляється в буденних речах – до бабусі перейти дорогу чи віднести важку сумку, дати їжі бездомній тварині та багато інших повсякденних речах. І той, хто навчиться робити добро просто по волі своєї душі, не чекаючи щось натомість, стане дійсно щасливою, благородною людиною.