Нужно способы творення етих слов навколо, косовицю квітчає

осінь. різнобарвна, розмаїта. спочатку вона пишна, золота й сонячна, а потім сумна, дощова, холодна. восени красиво. листя на деревах постійно змінює колір, а згодом і зовсім опадає на землю, вистилаючи її м’яким килимом.

у середині осені з’являється  чарівний острівець тепла й сонячної погоди, який називається бабиним літом. його особлива прикраса - сріблясте тонке мереживо павутини, що блищить у кожному кутку.

всюди цвітуть яскраві осінні квіти - айстри, жоржини, хризантеми. після дощу в лісі багато грибів. на кущах спіють ягоди. у садах теж пора урожаю - стиглі яблука, груші, горіхи, виноград. це так чудово - зірвати налите яблуко одразу з гілки! воно солодке і пахуче, дуже смачне.

осінь часто непогожа. за густими хмарами ховається небо, йде дощ – то дрібний, що настирливо накрапає, то сильний, холодний, що може йти без зупинки цілий день, а то й кілька днів поспіль.

буйство кольорів змінюється прозорістю та сірістю в кінці осені. тільки ясне синє небо не втрачає своєї яскравості. збирають урожай в полях, садах, городах. потім прибирають сухе листя у дворах і на вулицях. голими стоять дерева, часто дме сильний вітер, йде дощ. холоднішає. люди все більше поспішають сховатися в будинках і квартирах. з прощальними криками відлітають у вирій птахи. відчувається, що скоро настане зима.

одного разу вранці виходиш на вулицю й відчуваєш особливу прохолоду. от і осінь. хоч сонце все ще яскраво світить, але вже не пече по-літньому. і вітер якось по-іншому колише дерева. і небо змінилося - ніби стало ближче. сонячне світло пом'якшало, пожовкло, воно більше не сліпить очі.

зате радують око осінні вбрання природи - жовте, багряне, золоте листя дерев і кущів, строкаті квіти, ніжно-солом'яна суха трава. ось яскраві яскраво-червоні ягоди шипшини, грона горобини, геть вкриті солодкими китиці винограду, рум'яні яблука а золоті груші у садах, забавні парасольки-гриби під деревами в лісі

і повітря змінилося. тепер воно наповнене новими осінніми пахощами - запахом сухої трави, опалого листя, вогкості, стиглих яблук, осінніх квітів, винограду. у лісі пахне хвоєю та грибами. повітря ніби стало чистішим - це зник запах розпеченого асфальту, влігся після дощу пил. відчувається свіжість і прохолода.

осінь і звучить по-особливому. шумить вітер, дощ дзвенить, шарудить опале листя. вже не чутно літніх пісень цвіркунів, але як і раніше дзижчать бджоли й оси, ласуючи стиглими грушами та виноградом. безтурботний літній цвірінькання птахів змінилося тривожними криками. скоро птахи великими зграями потягнуться туди, де і взимку тепло.

осінь - красива, мінлива й зовсім ненудна пора

Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині Однаковісінько мені. Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: "Мені однаково, чи буду // Я жить в Україні, чи ні". Для поета рідна земля була святою, він так щиро ї любив! Але його житТєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі — "На нашій своїй землі". Та перед цими рядками є й інші: "На нашій славній Україні". З одного боку, Україна славна і наша, азіншого — все-таки, "не своя", бо невільна, сама собі не належить. Гадаю, саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: не вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але нараз відчула, що через певні обставини від іїї праці може не залишитися й "малого сліду". Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що "малого сліду не покину" на Україні і що його "не пом'яне батько з сином". Навіщо ця "маска" ліричного героя, який робить заяви, що можуть викликати у читача підозру щодо його щирості? На це питання я знайшов відповідь тільки тоді, коли зрозумів, що ці запевняння поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть, все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Biciмнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п'яти рядків: Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні П, окраденую збудять... Ох, не однаково мені. У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і яка стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість розбудженої в огні революційних перетворень України, окраденість у час її оновлення та відродження. Тому я з повним правом вважаю поезію "Мені однаково, чи буду..." зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.Чим уважніше вчитуєшся у Шевченкову поезію "Мені однаково, чи буду...", тим виразніше вимальовується перед нами постать поета як національного пророка. Участь у Кирило-Мефодіївському братстві дозволила йому простежити пожвавлення національного руху в Україні. Поет розумів, що це тільки початок поступового накопичення визвольної енергії народу. Тому не дивно, що грубе придушення національного руху, розгром таємного товариства спричинило появу вірша "Мені однаково, чи буду.." У ньому ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо рoсійські самодержавці присплять національну свідомість українців і викоренять з Їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: ...Як Україну злії люде Присплять, лукаві, ї в огні п, окраденую, збудять... Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається: