Спільнокореневі слова до слова ріки

Річка, річечка, зарічний, річковий

Ми живемо в той час, коли україна нарешті спромоглася позбутися ненависного ярма неволі, з рабської країни перетворилася на вільну, незалежну. і на підтвердження цього по усіх усюдах задзвенів її голос — українська мова. не. та мова, якою розмовляли обмежені невігласи, хизуючись своїм псевдо-знанням, а чиста, щира — справжня. саме нею розповідав усьому світові про знущання над матінкою україною тарас шевченко. ще й досі бринять у моєму серці його слова: ну, що б, здавалося, слова та голос — більш нічого. а серце б’ється, ожива, як їх почує від цих слів стало б легше на душі, мені здається, й іванові франку, і лесі українці, і михайлу коцюбинському, і ще багатьом і багатьом поетам та письменникам, які усією душею любили свою мову, вірили, що з часом вона заволодіє розумом своїх дітей, і вони ніколи не зможуть її зректися. тому вони і писали тільки українською мовою, щоб їхні творіння служили вірою і правдою саме українцям. вони були справжніми патріотами своєї землі, знали, що колись вона стане вільною, і тоді по усіх її кутках буде чутно щиру, співочу українську мову. дійсно, без мови народ — ніщо. як важко відчувати себе чужим у рідній стороні, тому що забув свою мову. тоді тебе ніхто не привітає, не назве своїм товаришем, не благословить. а це схоже на смерть, повільну смерть серед близьких тобі людей. тільки та людина, яка вчить, любить рідну мову, має право називатися людиною, має право бути серед тих, кого любить, адже вони цінують українську мову і намагаються передати у спадок своїм нащадкам велику, непохитну любов до рідного слова. якщо ж забути про рідну мову, то ніхто не дізнається про історію українського народу, бо тільки словами рідної мови можна передати те, що відбувалося багато століть тому. той народ піде в небуття, втратить свій "голос" —мову. недарма стверджував володимир сосюра: о мово рідна! їй гаряче віддав я серце недарма. без мови рідної, юначе, й народу нашого нема. рідна мова починається з маминої колискової, з батьківського мудрого слова-поради, з пісні, з жарту, з любові. вона вміщує в собі весь світ, який, сповнений дива, незвичайних почуттів та краси. про українську ж мову ніколи не кажуть інакше, ніж як про вишневу, солов'їну, волошкову, калинову. вона така й є, бо народилася у вишневих садках, увібрала в себе усе розмаїття солов'їного співу, набралася пахощів у волошок і розквітла, мов та калина, червона і прекрасна. немає, мені здається, кращих слів, ніж ті, якими вдячно звертається до української мови максим рильський: як гул століть, як шум віків, як бурі подих — рідна мова, вишневих ніжність пелюстків, сурма походу світанкова, неволі стогін, волі спів, життя духовного основа. багато чого довелося витримати українському народові за усі роки існування. та крізь усі нещастя та негоди він зумів пронести незаплямованою, живою свою рідну мову. вона виявилася невмирущою, бо в ній безсмертя народу. вона твориться народом, живе у ньому і з ним. а це означає, що через мову кожна людина дотикається до безсмертя свого народу. це означає, що народ без мови — це обмова, народ без мови — не народ. живе мова — живе

Ці слова належать великому каменяреві – івану яковичу франку. слово, наче птах, народжується з крилами. і раптом, вириваючись з надр нашої свідомості, несподіваними пророцтвами геніїв української епохи оживає в сьогоденні. тільки, якби ми навчились читати та розуміти ці одкровення.  бо видається мені, що народ наш нині схожий на ту сироту, яку «хто не йде, той скубне». горбатіє, збідований поза межами рідної домівки; спивається і чманіє у безвиході. і це найстрашніше. бо так починається наше вмирання.  духовне… агонія суспільства, подолати яку нині дуже важко. а коли було легко?