Складіть твір-роздум у науковому стилі на тему ''ліс у житті людини''зі вставними словами(по-перше, по-друге, по-третє, отже, наприклад, таким чином)

«Земля! Скільки усього є на ній. Це і моря, океани, річки, озера, тварини й птахи, скільки зелені різноманітної! А яка неповторна краса лісу! Ще з дитячих років мені подобалося бувати у ньому. Часто бігала туди, прислуховувалась до шелесту листя, коли воно з вітром розмовляло, вдихала аромат лісових квітів. А яку насолоду відчувала вдихаючи рано-вранці чисте повітря лісу. Він дрімав піднісши вгору горді крони. Навкруги тиша. Спокій…Я вважаю, що багато з нас люблять ліс. Коли, стомившись від міської метушні, можна хоча б на годинну зануритись у царство природи, побавити себе співом птахів, запахом хвої чи шелестінням листя, пройтися лісовими стежками, відчути себе на одинці з природою. А яке задоволення – взяти кошик і вирушити по гриби та ягоди…Тому і ставитися до лісу необхідно дбайливо. Бо він, як усе живе, потребує піклування. Це лише на перший погляд: росте собі і росте. А скільки треба докласти зусиль, щоб забезпечити йому здоровий і правильний догляд…Ми також не повинні бути байдужими до збереження природи. Потрібно насаджувати нові сади, алеї, сквери, ліси, щоб природа нашого краю була багатшою, сприяти дбайливому ставленню до наших зелених друзів, бо вони очищують повітря, озеленюють міста, дихають свіжою прохолодою у спекотні дні літа…Ми розуміємо усю користь того, що дають нам зелені насадження. Але чому ж тоді так безжалісно нівичимо їх? Тільки байдужі і черстві люди можуть не помічати і не розуміти краси природи. Тому найголовніше побачити цю красу і зберегти її для наступних поколінь.»

2 місце – Юлія Федоренко, учениця 7-го класу Сушківського навчально-виховного комплексу:“Для кожного з нас краса природи пов’язана перш за все з пейзажами рідного краю. Для мене у цих спогадах завжди постає сосновий бір. Ліс навколо мого рідного села – рукотворний. Боже ж мій, скільки у нього вкладено людської праці! І тепер, на колись небезпечних своєю сипучістю піщаних пагорбах, височіють зелені велетні. Як добре мені між них! Лежу на м’якій хвойній перині, поглядаю вверх на голубе в білих клаптях хмар небо, а дерева своїм шумом заколихують, а дихається так легко-легко, - не повітря, а ароматний бальзам! Дихаєш – не надихаєшся!Крім цих задоволень, які дає нам ліс, він ще є і джерелом високоякісних і екологічно чистих будівельних матеріалів, палива і багато чого іншого.Ліс – це зелені легені планети, джерело життєдайного кисню. Жаль, що багато людей цього не розуміють, і над нашим зеленим другом все частіше зависає вбивча сокира.За наших днів охорона лісу залежить тільки від нас самих, і саме від нас залежить, що ми передамо у спадок своїм нащадкам: буйно-зелені ліси й повноводні ріки, чи безмежні простори спустошеної землі.”

3 місце – Вікторія Мельничук учениця 7-Б класу Лисянського навчально-виховного комплексу „ЗОШ I-III ст. №1 - гімназія”:“Ви бачили хворе дерево? Обвисле гілля, пов’ялі листочки, сухі незграбні гілочки, потріскана кора... У хворобі дерева досить часто винна людина. Іноді, не задумуючись над скоєним, ми прибиваємо шпаківню до дерева гвіздками, нібито допомагаючи птахам і лісу. Але ж, разом з тим, ми наносимо рану деревам. Ми самі, своїми руками робимо з дерев хворобливих інвалідів, які не скоро, а то й ніколи не зможуть загоїти свої рани. А що треба робити з хворим деревом?Згадую поїздку до Шевченкового дуба, до дуба Максима Залізняка... Ці велетні прожили не одну сотню років. Вони важко хворі, але хвороби їхні від старості. І тут люди виступили на їх захист. Вони лікують, вони допомагають підтримувати старезні-гілки стальними опорами, заповнюють старі дупла розчинами, аби хвороба не зруйнувала деревину з середини. Людина підживляє цих дідів-старійшин, аби прийдешні покоління не забули свою історію.Я переконана, що дерево – це живий організм. Він дихає задля того, щоб дихали ми. Він росте задля нашої радості і багатства. То ж, люди, бережіть дерево! Бережіть ліс! Ліс – це легені планети, це неоціненне багатство природи. І це не просто слова. Це моє глибоке переконання.”

  Я вважаю, що без поваги, без любові до рідного слова не може бути ні духовної культури, ні культури мовлення. Вона свідчить про загальний розвиток особистості, про ступінь її прилучення до духовних багатств рідного народу й надбань усього людства. Я можу з упевненістю сказати, що основою мовленнєвої культури є грамотність, тобто дотримання загальноприйнятих літературних норм у користуванні лексичними, фонетичними, морфологічними, синтаксичними і стилістичними засобами мови. Крім того, я переконана, що мовлення має бути не тільки правильним, а й лексично багатим, синтаксично різноманітним.
     Щоб досягти цього, потрібно вслухатися в живе мовлення, користуватися словниками, вдумливо читати політичну, художню, наукову літературу, звертаючи при цьому увагу на вживання окремих слів, на особливо вдалі висловлювання, на побудову речень. Вважаю, що потрібно активно розвивати своє мовлення і вчитися усно і письмово викладати власні думки, виправляти себе, правильно будувати і перебудовувати сказане, шукати найкращі і найдоцільніші варіанти висловлювання. Я не в усьому погоджуюся з викладом думок автора. Адже мовну неграмотність перекладу варто розглядати не тільки по відношенню до російської мови, а й до інших мов. Сумно визнавати, що єдиною сталою складовою поведінки мільйонів людей у нашій країні можна назвати культуру “общака”. Непомітно тюремний сленг сьогодні ввійшов у мову підлітків і студентів, що само по собі не таке й безневинне явище. На жаль, він уже став загальним надбанням у засобах масової інформації, у виступах депутатів і високих чиновників, входить у сім’ї та дворові компанії, трудові колективи й на вечірки. Це мене болить найбільше. Бо хто мав би подбати про справжнє відродження української мови, як не держава — така вимріяна, така жадана. Адже стільки надій ми пов’язували з нею, стільки сподівань!  

Ми звикли називати себе й суспільство,до якого належимо,українською нацією. А що ж означає таке популярне сьогодні слово "нація”? Учені стверджують,що це - певний колектив людей,які мають спільне походження,спільну культуру. Однак найголовнішою ознакою,що дає право називатися нацією,є мова – найбільша духовна цінність українського народу.Не раз бувало,проходячи повз незначної кількості людей,до нас линуть такі вислови,які просто неприємно слухати. На жаль,сьогодні я все рідше і рідше зустрічаю людей,які володіють і вміють розмовляти рідною мовою.Мене,досить часто,цікавлять питання: чи вміємо ми спілкуватися?,чи ставимо собі за мету досягти успіху в певній справі за до доречно сказаного,вміло використаного ввічливого слова?, чи завжди усвідомлюємо силу свого слова?, чи остерігаємось завдати необережним словом душевної рани співрозмовников показують: не всі і не завжди.Живучи в постійному дефіциті добра,милосердя ми непомітно для себе спростили,збідніли етикет спілкування,засмітивши його нецензурною лексикою. Ця лексика вже так влилася в наше спілкування, що і у світі,напевно,не залишилося жодної людини,яка б нею не користувалася. Тема використання нецензурної лексики у мовленні дуже актуальна серед підлітків. Між ними побутує така думка,що вживання подібних слів до здобути визнання і у своїх однолітків, бо виявляється,що користуватися такими висловами стало модно. Та чи приємно нам слухати таку мову,де раз у раз проскакує "гостре слівце”? Думаю,що ні. І якщо навіть у підліткових компаніях це,можливо,до стати "своїм”, але аж ніяк не стане у пригоді,коли доведеться здобувати потрібну освіту чи зайняти гідне місце в конструкції суспільства. Вживання нецензурної лексики може призвести до того,що зможеш втратити найближчих друзів. Недарма давньогрецький філософ Піфагор говорив: "Бесіду варто вести так,щоб співрозмовників з ворогів робити друзями,а не друзів – ворогами”.Ми не повинні псувати свою мову нецензурною лексикою,адже це отруює спілкування і сприяє деградації суспільства,що неможливо для держави,яка прагне   самовдосконалення.