Батьківський дім, рідний край, Вітчизна, Батьківщина – слова, якими ми визначаємо місця свого народження, шматочок планети Земля, де проживаємо зі своєю родиною.
Якщо запитати будь-яку людину: «Чи любить вона свій рідний край?», то у відповідь почуєш: «Так, звісно!» Любов до місця, де ти народився, не можна пояснити, вона просто існує у твоєму серці.
Я народилася у селі Велика Білозерка, в наймальовничішому для мене куточку України. Моя Білозерка прекрасна в будь-яку пору року. Навесні усе зеленіє і квітне, усе прокидається від довгого зимового сну й радіє новому життю.
Влітку, під променем сонця, повітря наповнюється ароматом духмяних степових трав, а навколо кружляє тополиний пух.
Восени всі вулиці наповнюються золотом дерев. Ну, а взимку все вкривають гори срібла. Всю цю красу я не проміняю ні за які багатства світу…
Нехай моя рідна Велика Білозерка не така відома у світі, як Київ чи Ялта, та я все одно люблю своє село, пишаюся його історією - а селу вже 242 роки! – і вірю у щасливе майбутнє. І кожен з нас своїми досягненнями, і добрими справами може прославити ім`я своєї маленької Батьківщини…
Поделитесь своими знаниями, ответьте на вопрос:
Що означає прислів'я "до свого роду хоч і через воду"
Я знаю такі приклади, вони, на жаль, непоодинокі. Двоє братів із моїх далеких приятелів не розмовляли через дідівську хату 20 років. Ви тільки уявіть собі – цілих два десятки! Двадцять весен, літ і зим, які не проживеш заново!
Хтось скаже – та що вони втратили? Що втратили? Безмірно, безмежно, незрівнянно багато! Хіба можна перерахувати те, що вони пропустили за два десятки літ? Брати втратили щемливі звістки про народження нового сонечка, кожен у своїй родині. Вони втратили веселі й галасливі святкування днів народжень, коли вся родина, втомлена чаркою-другою та доброю гостиною, сидить за столом і згадує сімейні байки – в такі хвилини і молодь замовкає, захоплено слухаючи старших. Вони не мали веселих коляд та великодніх змагань за кращу випічку – і коли в одній родині пасочки порепали, господиня з другої щиро віддає свою найвдалішу братовій, щоб теж мала радість… Вони загубили підтримку в недобру днину, пораду в складній ситуації, виручку, а найголовніше – братське щире порозуміння за будь-яких обставин. І навіть над могилами рідних, яких проводжали в останню путь, не могли підтримати один одного, щиро пошкодувати за втратою, бо треба думати, як би на поминках не сісти поряд…
Таке буває не лише через майно. Родини втрачають зв’язки через банальні заздрощі, через «дурні голови» когось із половинки в сім’ї (коли людину повністю «відбиває» від її коріння), через наклепи, через, через... Причин – мільйон, суть в однім – життя йде, як писала Ліна Костенко, і все без коректур, а при цьому всі ми дружно забуваємо, що «єдиний, хто не втомлюється, – час. А ми живі, нам треба поспішати».
Поспішати? Так! Бо 8 липня в Україні – День родини. Нове свято, якому всього два роки в українській історії, але тисячоліття в пам’яті нашої нації. Споконвіку ми були сильними завдяки родині, підтримці, витримці й порозумінню. То чи можна зараз через черепки й каміння їх втрачати? Тому – поспішати, бодай привітати братів і сестер зі святом, приїхати до батьків, нагадати двоюрідним про себе й просто побажати сонячного мирного неба. Бо хто знає, які коники завтра викине життя, і чи не доведеться нам шкодувати за тим, що втрачене?