Напишіть будь ласка 5 речень з усіма частинами мови!

В нашому місті біля оперного театру стоїть пам'ятник Івану Підкові.

На сьогоднішній день людей з особливими потребами нараховується близько 3 млн

на 46 млн. населення, в нашій державі цей факт призводить до виникнення низки

проблем, пов'язаних із їхньою соціалізацією.

Більшість наших співвітчизників, виїжджаючи за кордон, дивуються, як тут багато інвалідів. Не те, що у нас! Але в Україні людей з обмеженими можливостями не менше, ніж у інших країнах світу. Можливо навіть більше. Вони просто не виходять на вулиці. А все тому, що вулиці, кафе, кінотеатри і навіть оточуючі не готові їх прийняти.

Чи часто ви зустрічаєте на вулицях вашого міста світлофори з дублюванням сигналу звуком, рельєфне мощення вулиць, адекватні пандуси, дублювання написів шрифтом Брайля та інші ознаки створення так званого доступного середовища?

Згідно з даними ООН, від 10 до 15 відсотків населення Землі, а це майже 1 мільярд осіб, є інвалідами тією чи іншою мірою. І в Україні цей відсоток не менше. Вони являють собою найчисельнішу групу меншин. І комфорт цих людей - не їхня приватна, а наша спільна проблема.

У 2008 році набула чинності Конвенція про права інвалідів і Факультативний протокол до неї. Її підписала і Україна. Документ зобов'язує країни. які приєдналися до неї, заохочувати, захищати і забезпечувати повне і рівне здійснення всіма інвалідами всіх прав людини і основних свобод, а також розглядати проблематику інвалідності через призму прав людини.

Якщо говорити простою мовою, Конвенція вимагає ставитися до людей не як до нещасних отримувачів гуманітарної до , а як до повноцінних членів суспільства.

На Заході в останні десятиліття справді зуміли змінити розуміння суті інвалідності. Зараз увага все менше і менше загострюється на тому, що не так з людиною. Натомість інвалідність визнається більше як наслідок взаємодії індивіда з довкіллям, яке не враховує особливостей індивіда та обмежує його участь у повноцінному житті суспільства. Цей підхід називають соціальною моделлю інвалідності.

Наприклад, ми часто стикаємося з тим, що люди з обмеженими можливостями не беруть участі в звичних нам справах, не працюють поруч з нами, не вчаться в університеті, не голосують на виборах в сусідніх кабінках. Але це відбувається не через їхню нездатність це робити. Найчастіше - це наслідок недостатньої підготовленості середовища і оточення. Людям з особливими потребами необхідна наша підтримка і до саме в усуненні "бар'єрів", але в жодному разі не жалість або поблажливість.

Наприклад, на багатьох європейських фестивалях і концертах до квитка для людини з обмеженими можливостями безкоштовно надається квиток для супроводжуючого. В аеропорту Мюнхена для всіх, хто з яких-небудь причин не може самостійно здійснити посадку на рейс, існує спеціальна служба, яка забирає людину прямо з дому і допомагає зайняти своє місце в літаку. І це все, звісно ж, входить у вартість квитка.

Що стосується інфраструктури, то і тут дуже рідко до чогось можна причепитися. Автобуси і вагони метро облаштовані спеціальними пандусами, на кожній станції підземки зазвичай є ліфт, а якщо знадобиться до , то черговий по станції або водій зробить усе, щоб людина відчувала себе комфортно.

Ми часто чуємо це слово «бережливисть», але не завжди розуміємо його значення. Нам кажуть батьки і вчителі: «Будьте берехливими!», та для чого? Чому ми маємо такими бути?..Як на мене, бережливисть – це ознака того, що ти доросла людина. Доросла не в значенні віку, а в значенні сформованості особистості. ВБережливисть починається з малого і прививають її нам, звичайно ж, батьки. Спочатку вони привчають нас виконувати домашні завдання, адже це наш перший обов’язок. Саме від цього залежать наші успіхи в навчанні, наша подальша освіта та, врешті-решт, вибір професії… Часто ми ігноруємо цей обов’язок, і це примушує батьків сумніватися у тому, що ми вже достатньо дорослі. Тому не слід дивуватися, що вони нас такими не вважають!Бережливисть навіть у нашому віці потрібна скрізь. І, на мою думку, перш за все вона полягає у тому як ми дотримуємося своїх обіцянок. Сказати: «Звичайно, я це збережу!» дуже легко. Зробити ж буває набагато складніше.