Уяких стилях мови найчастіше вживають діалектні слова?

ответ:

людина йде по житті зі своєю метою, має свою ціль, якої намагається досягнути, незважаючи ні на що. в когось вона пов’язана із самореалізацією, хтось найбільшим обов’язком вважає забезпечення комфортного життя своїм рідним і близьким, а хтось мислить іше. добре, коли людина виконує «свій бізнес-план», коли в неї все виходить і вона впевнено прямує до визначеної точки призначення. але життя непередбачуване, і ми, не в силах щось змінити, гойдаємось на його бурхливих хвилях. іноді стається так, що нам приходиться міняти курс, розвертати вітрила в інший бік. але чи є це ознакою слабкості? на мій скромний погляд, – ні. поясню чому. справа в тому, що змін у нашому житті так багато, що не дивним є те, що з часом ми десь розчаровуємось, десь захоплюємось речами, на які, можливо, раніше, взагалі не звертали уваги. під впливом подій, які стаються в нашому житті, а головне в країні, і особливо це стосується останніх років, багато з нас, думаю, змінили свої переконання. це не означає, що біле ми почали вважати чорним, а добро тепер вважаємо злом. мова йде про те, що ми підкоректували свої ідеали, вставили нові бар’єри, почали дивитися на світ дещо під іншим кутом. нас вже не так легко залякати, ми навчилися відстоювати власну думку, ми не боїмось висловлювати свої емоції. і за це все треба віддати належне його величності часу. з його плином ми помінялися. так, зараз багато свободи, яка в деяких випадках є дещо руйнівною. але в різні часи були побідні проблеми. люди, котрі добиваються того, чого дуже довго прагнули, спочатку можуть і не зовсім розуміти, що з цим всім потрібно робити. так було завжди. ми пережили добу тоталітаризму, ми стали більш свобідними, дещо помінялися наші орієнтири. і це, я вважаю, природньо. однак, можна розмірковувати і про випадки, коли людські переконання міняються різко і в абсолютно протилежному напрямі. ось тут вже виникає проблема. якщо те, що колись здавалося цілком нормальним, починає бути неприпустимим, отоді вже є варіант, що десь людська свідомість зламалася, тобто це можна розцінювати як людську слабкість. отже, не завжди зміна переконань є ознакою людської слабкості. іноді це просто зміна орієнтирів, сформована під тиском часу і . многовато но можешь

Люди дуже часто говорять про те, що потрібно творити добро, і тоді світ стане кращим. «За добро добром відплачують» - говорить народна мудрість. Але з екранів телебачення часто демонструють зовсім протилежне: от зробиш комусь добро, а він тобі злом віддячить.

І знайомі з цим згодні: невдячні люди дуже часто трапляються навколо нас. Можливо, злом вони за добро не відплачують, але й подяки від них не дочекаєшся.

Але чому все одно потрібно творити добро? Мабуть, тому, що це нагальна потреба людини – посміхнутися комусь, простягти руку до До перейти вулицю, зігріти змерзлого, винайти для хворих чудодійні ліки. Або просто сказати добре слово підтримки.

Звичайно, коли людина говорить красиві слова та обіцянки – це ще не так багато вартує. Потрібно підкріпляти свої слова реальними вчинками.

Я думаю, що творити добро – це потреба навіть не просто людини, а всякої живої істоти. Скільки буває випадків, коли, наприклад, кіт виховує покинутих цуценят, або навіть вовки вигодовують загублених у лісі людських малюків. Не може жива істота жити без того, щоб самому творити добро. Усі релігії світу вчать нас робити добрі вчинки, і християнська віра теж.

Мабуть, у нашому непростому світі складно творити добро. І мені, як і усім, теж хочеться його творити. Але не завжди виходить. Часто забуваєш, що потрібно сказати щось хороше, а замість цього дратуєшся та огризаєшся на близьких та друзів. А потім почуваєшся дуже соромно. Часто губишся, коли час зробити добрий вчинок, а потім думаєш: потрібно було вчинити так і так…

Ми боїмося чинити добро, тому що не впевнені, що нам за це віддячать. Хотілося б скинути ці обмеження і просто робити добро безкорисливо, не сподіваючись на вигоду. Від цього можна отримати велику, безмежну радість. Найщасливіші люди – ті, хто вміє допомагати іншим просто по волі своєї душі. І для них це так само природно, як дихати. Оточуючі інколи вважають таких людей майже святими.

А той, хто добра не робить – він неначе живе у неповну силу, зіщулившись, озираючись навколо: де б вигоду знайти. Він не проживає половину свого життя, і з його очей ніколи не ллється життєдайний світ. Часто і дивитися на такого не хочеться.

Знаєте, одним з прикладів безкорисливої доброти я вважаю героїню поеми «Наймичка» Тараса Шевченка. Ганна виховувала свого сина, все робила для нього, хоч знала, що він не вважає її своєю матір’ю. Він міг би вирости та вигнати її на вулицю – адже для нього вона була усього лише наймичкою. Стара та хвора наймичка кому потрібна? Ганна цього не побоялася, і все життя віддала Маркові та його родині. І серце хлопця відізвалося на її доброту - він полюбив її як матір. Добро все одно знаходить справжню подяку, я в це вірю.