Твiр на тему перелiтнi птахи вопроси.життя перелiтних птахiв на чужинi. чи вють собi гнiзда, чи виводять пташинят.чи спiвають веселых пiсень

Для пташки кожна мандрівка на чужину - це нелегка справа. Але іноді розлучитися з домівкою змушує люта та холодна зима. Сподіваючись на швидке повернення і лекгий політ, кожної осені птахи відлітають у вирій. Їх тужливе прощання з Батьківщиною не залишає байдужим жодне серце... 
Та при весь сум, нове місце здалося напрочуд гарним і теплим. Пташки вражені багатою поживою вже починають забувати рідне небо. Кожен день нове місто, нові краєвиди... Та як би не було добре на чужині, серце рветься додому. І ось вже радісним щебетанням пташки сповіщають своє повернення додому.

Осінній ранок настає повільно. Лежачи в ліжку, я гаю, як у вікні поступово розгорається ранкове світло. Воно бліде і неяскраве, не те, що влітку. Влітку сонячні промені так і б'ють у вікно. А тут не зрозумієш, розвиднілось вже чи ні.
Похмуро осіннім ранком. А ще холодно. Якщо опівдні може пригріти сонечко, то вранці точно не помилишся з часом року. Осінь є осінь: вона зустрічає вогкістю, зябкістью, вогким вітром.
Але сьогоднішній ранок тихий. Тільки листя тремтять на дереві за вікном. Вони ще зелені, але без яскравого сонячного світла здаються блідими. У такий ранок всі кольори на вулиці стають якимись неяскравими. У цьому є своя краса, я розумію. Немає зайвої строкатості, наприклад. Але особисто мені така пора року подобається.
Починаєш цінувати домашній затишок і теплу ковдру, з-під якої не хочеться вилазити. Моя мама обожнює на вихідних відлежуватися в ліжку з самого ранку, під теплим пледом. Не тому, що вона лінива, а тому, що їй так затишно. Таке ось осіннє проведення часу для дорослих. Я, наприклад, все одно в ліжку не влежу! Мені хочеться на вулицю погуляти, побігати на вітрі. А вона заварює каву, додає туди молоко і ставить на коліна ноутбук.
Але сьогодні п'ятниця - треба йти до школи. Повітря на вулиці холодне, чисте і свіже. Воно бадьорить і вливає сили. За це я люблю осінь. Хочеться прямо вдихати його!
Над головою кричать зграї птахів, а в іншому природа мовчить. Чути тільки шум міста. Але я не сумую осіннім ранком. Я йду в школу, а там мої друзі. У школі шумно і весело, поки, звичайно, всіх не загнали за парти.

У лісі День був сірий і похмурий, такий сірий, що плакати хотілося. Низькі хмари повзли над землею. Нудний лежав переді мною краєвид. Я йшов і йшов, а окові ні на чому було  відпочити. Нарешті я увійшов у невисокий молодий лісок. Попрямував зарослою та вузькою стежкою. Навколо стояли осики. Серед їх червонястого листу жовтими плямами виділялись берези та зеленіли дуби. Стежка спустилася у яр. Тут біг струмок з коричневою, немов густий чай, водою. Глухо й безлюдно було тут. Я перейшов струмок по поваленому дереву. За яром ліс став зовсім густий. Стежку оточували джунглі з сухої кропиви та ожини. Незабаром з’явилися кущі здичавілого бузку. Серед дерев заманячили колишні грядки. Значить, людина десь неподалік. Я ледь видерся з гущавини на маленьку галявину. Тут стояв надійно захований будинок. Дім мав кам’яний ґанок та дерев’яні колони, які колись давно були, мабуть, пофарбовані у білий колір. Будинок нахилився, як смертельно поранений, ніби ось-ось упаде. Дах був зелений, товстий від пухнастого моху. Могутні лопухи майже закривали двері. Я зазирнув у сіре віконце. Хата здавалась похмурою й занедбаною. Одно слово, хатинка на курячих ніжках. Бракувало хіба що Баби Яги.