Твір-опис місцевості, тема “вулиця мого дитинства”

ля кожної людини дуже важливо те місце, де вона проводить своє дитинство. Дитинство – це пора, коли все в світі сприймається зовсім не так, як у дорослому житті. Діти навчаються життю по-новому, все, що відбувається в світі навколо них, – це щось цікаве, неймовірне. Саме з цієї причини для дитини весь світ є загадкою, яку той постійно по мірі свого дорослішання розгадує. Першим місцем, де все це у дитини відбувається, є рідна для неї вулиця.

Згадуючи своє дитинство і той вплив, який було справлено на мене рідною вулицею або двором, я відразу можуть виділити декілька найбільш важливих аспектів. По-перше, на вулиці свого дитинства я познайомився зі своїми першими справжніми друзями. Не можна по-справжньому дружити з людиною через Інтернет або ще якось ще заочно, дружити можна лише при особистому знайомстві. Як тільки я вперше вийшов на вулицю, я сам по собі почав з кимось знайомитися і спілкуватися, друзі з’явилися якось мимоволі, самі по собі. Разом з ними ми досліджували рідну вулицю, рідний двір і, незважаючи на те, що наша вулиця абсолютно звичайна і нічим не відрізняється від інших, ми завжди знаходили на ній безліч пригод, величезну кількість цікавих занять. Втім, вулиця подарувала мені не тільки приємні хвилини, але і перше в моєму житті розчарування. Звичайно, все не може бути настільки добрим і прекрасним, як хочеться, іноді в житті бувають проблеми. Я навчився цінувати хороших людей, довіряти їм, але і визначати того, з ким мені не по дорозі. Вулиця – хороший вчитель, вона дозволяє людині дізнатися багато нових людей, розширити коло своїх знайомств і навчити відрізняти хороших, відповідальних людей від негідників.

Але, як би добре не було в дитинстві, я відчуваю, що воно підходить до кінця. Дитинство закінчується тоді, коли людина починає нести більше відповідальності за себе і за інших. З кожним роком я все більше відчуваю, що моя відповідальність перед собою і перед оточуючими людьми зростає, збільшується, а це означає, що я стаю дорослішими. Я починаю ставитися до вулиці трохи інакше. Я все ще відчуваю до неї свою любов, оскільки з нею пов’язано багато приємних спогадів, але в той же час все-таки я чітко усвідомлюю, що вулиця – це зовсім не те місце, де приймаються серйозні і відповідальні рішення, які мають серйозні наслідки.

Зараз я можу сказати, що з рідною вулицею мене пов’язує велика кількість приємних спогадів. Я пам’ятаю про всіх своїх друзів, яких я там пізнав, про хороші і погані знайомства. Рідна вулиця і рідний двір дали мені прекрасний досвід, я впевнений, що цей досвід до мені по життю.

Лікарське мистецтво формується не відразу, поступово виробляється вміння правильно говорити про хворобу, викладати факти так, щоб вони сприяли не погіршенню, а поліпшенню стану хворого.

Уміння розмовляти з хворим, відповідно поводитися біля ліжка стражденної людини рідко буває природженою рисою. Таке вміння необхідно розвивати в собі, виробляти б процесі щоденної роботи. У цьому полягає самоудосконалення лікаря. Лікар як старший колега повинен вчити цьому мистецтву середній і молодший медичний персонал. За такого підходу до роботи в лікувально-профілактичному закладі буде зведений до мінімуму шкідливий вплив на хвору людину необережно сказаних слів або інших дій медичних працівників.

Всесвітньо відомий український народний цілитель, лікар-фітотерапевт Євген Степанович Товстуха в книзі "Раджу ліки, перевірені тисячоліттями" (1993) пише: "Найпершим у контексті значного арсеналу засобів народної медицини українці ставлять слово, лікування словом Слово як чинник формування світогляду й характеру дитини. Слово як засіб і метод спілкування, сугестії, слово як значущий лікувальний важіль у поєднанні з іншими засобами народної медицини. Народивши дитину, мати співає їй колискових пісень Цьому факторові годиться надати особливого значення У дитини формується медитативність, позитивні емоції, закладається мова, позитивне ставлення до людей і природи ..."

Протягом певного історичного періоду, зауважує автор, українці розробили окрему форму мовного навіювання — замовляння Специфікою замовлянь та нашіптувань є те, що у процесі їхнього застосування забороняється додавати довільні слова, змінювати зміст. Такі непорушні вимоги підвищують сугестію замовлянь.

Стародавні замовляння різноманітні, зокрема замовляння про здоров'я взагалі, для немовляти, від нудьги, кольок, безсоння, переполоху, запою; від кровотечі, нічного жаху, від зубного болю, шалу (Істерії); є навіть від опіків, інфекційних хвороб, захворювань серця, легенів, рук і ніг тощо.

Замовляння, вважає Є. Товстуха, мають глибоке фольклорно-пісенне підґрунтя, за ним легко можна простежити віковічну мудрість народу, яка має за основу медитаційну магічність слова, що впливає на діяльність центральної нервової системи.

Навіть у тридцятих роках XX ст. майже у кожному селі можна було зустріти шептух, які зцілювали словом: заклинаннями, замовляннями, таємничим шепотінням. Це були не шарлатани, як то переконували безвірники. Народні традиції, звичаєве право вимагали від цих жінок дотримання обов'язкових чеснот. Вони повинні бути у літньому віці, мати приємну зовнішність, значний життєвий досвід, добру вдачу: не сваритися, щиро співчувати людям, не чинити перелюбства. Не мати "чорної" заздрості до людей, брехливої вдачі, нещирих прагнень. Усі ритуали виконувати безпосередньо біля хворого, а не з гуртом чи юрбою різних за характером, вдачею та здоров'ям людей. Сугестивні замовляння проводять тихо, проте розбірливо, лагідно, тактовно, з великою витримкою й терпінням.

Отже, слово у замовляннях діє на почуття людини. І ці слова утворюють специфічну мову, яка стає магією, мистецтвом. Зрештою, як медичне сугестивне означення спрямованої дії проти певної недуги, дисгармонійного стану, вад характеру тощо. Як бачимо, це зовсім сучасні психотерапевтичні постулати.

Потрібно також нагадати, що і в наш час багато недужих з різним рівнем освіти звертаються до жінок, які роблять навіювання, і часто після таких сеансів почуваються краще. Чи відповідає це дійсності? Так. Слово як складова навіювання, особливо для вразливої людини, та яке сказане у слушну годину у напівтемряві, пошепки, та ще із застосуванням рослинних амулетів, має велику цілющу силу. А зберігання в оселях материнки, м'яти, меліси, чебрецю, шавлії, деревію, пижми аж ніяк не свідчить про марновірство нашого народу. Леткі ефірні олії, які мають у своєму складі названі рослини, по суті дезінфікують приміщення, своїми приємними трунками заспокоюють центральну нервову систему, вселяють відчуття комфорту.

Ці узагальнення Є. С. Товстухи здаються нам надзвичайно важливими в контексті використання та формування ятросаногенії, застосування лікарем мистецтва слова та нюансів поведінки.

Додамо, що Є. С. Товстуха докладно змальовує моральну вдачу народного цілителя, вимоги до нього як до людини. Ці настанови фактично цілком відповідають класичній клятві Гіппократа. Але водночас ми маємо місток до розуміння високих людських, а відтак, І професійних якостей багатьох українських лікарів. Аура українського звичаєвого права гармонійно й позитивно вплинула на їхню особистість. Ці чудові традиції заслуговують на поновлення та заохочення.

Ещё в садике, когда все хотели стать летчиками, космонавтами, я хотела стать клоуном. Мои родители говорили:"та тебе только в цирку и работать", этим они намекали, что я совсем не серьёзная. Сначала все смеялись, думая что это глупая проффесия, но сейчас когда мне 14 лет, я понимаю что клоун это моё призвание. Когда всем грустно я пытаюсь поднять им настроение своими задорными шутками, даже в тот момент когда нужно быть более как серьёзным, я веду себя как ребёнок и найду маленький момент над которым можно пошутить. 
 Если брать более серьёзные профессии, то мне по нраву журналист или фотограф. Я люблю писать всякие статьи, у меня даже есть собственная колонка на школьной газете "школа глазами ребёнка". А профессия фотографа мне нравится потому, что я люблю снимать на камеру зверушек и природу. Мир профессий очень разнообразный, и каждая из них есть по своему интересной и полезной.