б творення прислівників по-українському, зверку, засвітило

Зима. Царство снiгу i морозу. Одна з його найчарiвнiших картин — це зимовий ранок. Як гарно прокинутися вранцi й вiдчути початок нового зимового дня! Прокинешся, скочиш зi свого лiжка, пiдбiжиш до вiконця — i твої очi вiдразу ж заслiплює океан кришталево-чистого снiгу. Вiн, наче дорога матерiя, блищить i переливається пiд скупими променями зимового сонця.
Дерева надворi теж у важкому дорогому вбраннi. Пишно й водночас якось таємничо стоять вони, сповитi бiлою пухкою тканиною. На гiлках деяких дерев розвiшано годiвнички. Снiгурi, горобцi та iншi птахи прилiтають туди пiдгодуватися. Приємно i весело гати за галасли вою метушнею птахiв!

Той відкинув лук і, ПРИЧАЇВШИСЯ за виваленим коренем, ухопив обіруч свій важкий топір і, коли медвідь, МАЦАЮЧИ, добирався до знайомої собі щілини, він з усього розмаху цюкнув його згори в голову, аж череп розколовся надвоє, мов розбита тиква.  

І коли часом стара бабуся, СИДЯЧИ в запічку та ПРЯДУЧИ грубу вовну, почне розповідати дрібним унукам про давню давнину, про напади монголів-песиголовців і про тухольського ватажка Беркута,— діти слухають тривожно, в їх сивих оченятах блискотять сльози.  

А коли скінчиться дивовижна повість, то малі й старі, ЗІТХАЮЧИ, шепчуть: "Ах, яка ж то красна байка!"

Тухольські громадяни, ВИДЯЧИ її, як їхала на лови посеред гостей, гордо, сміло, мов стрімка тополя серед коренастих дубів, з уподобою поводили за нею очима, ПОГОВОРЮЮЧИ.

Боярські слуги від півночі звивалися, ПРИГОТОВЛЯЮЧИ для гостей їду на цілий день, НАПОВНЮЮЧИ шипучим медом і яблучником подорожні боклаги.