Відредагуйте речення: 1) відомий музикант показав себе в новій амплуа. 2) учні зацікавились українським бароком. 3) закохані раділи вечірній рандеву.

Відредагуйте речення:

1) Відомий музикант показав себе в новому амплуа. (середній рід)

2) Учні зацікавились українським бароко. (незмінюване слово)

3) Закохані раділи вечірньому рандеву. (середній рід)

У літо 992 пішов Володимир на хорватів. Коли ж повертався він з хорватської війни, прийшли печеніги на той бік Дніпра від Сули.

Володимир виступив проти них і зустрів їх на Трубежі коло броду, де тепер Переяслав.

І став Володимир на цій стороні ріки, а печеніги на тій, і не насмілювалися ні наші туди перейти, ні печеніги сюди.

І от приїхав князь печенізький до ріки, викликав Володимира і сказав йому:

— Випусти ти свого мужа, а я свого, хай поборються. Якщо твій муж кине мого на землю, то не будемо воювати три роки.

Якщо ж наш муж кине твого на землю, то будемо навпаки — воювати три роки.

І розійшлись вони.

Володимир повернувся у свій табір і послав оповісників, а ті ходили й вигукували:

— Чи нема такого мужа, який поборовся б з печенігом?

І не знайшлося нікого.

На ранок приїхали печеніги і привезли свого мужа, а у наших — не було нікого. Зажурився Володимир і знов послав оповісників, щоб обійшли усе військо.

І ось прийшов до князя один старий дружинник і сказав йому:

— Князю! Є в мене дома один менший син. Я вийшов з чотирма, а той дома залишився. З самого дитинства ніхто його ще не поборов.

Одного разу я насварив його, коли він м'яв кожу, так він так розсердився на мене, що взяв ту волову кожу й роздер її руками.

Почувши про те, князь дуже зрадів і послав по нього. І привели молодого кожум'яку до князя, і князь оповів йому все. Той відповів:

— Князю! Не знаю, чи зможу я поборотися з печенігом. Випробуй мене: чи нема у вас великого і сильного бика?

Бика знайшли, великого і сильного, роздратували його розпеченим у вогні залізом і випустили геть. Бик побіг повз людей, а хлопець схопив його рукою за бік і вирвав кожу з м'ясом, скільки захопила рука. І сказав йому Володимир:

— Можеш боротися з печенігом.

На ранок знов прийшли печеніги і стали викликати:

— Де ж ваш муж? Наш ось уже готовий!

Печеніги виставили свого мужа: він був страшенно великий і лютий лицем.

Тоді виступив отрок Володимира. Побачивши його, печеніг засміявся, бо той був зростом і тілом середній.

І от розміряли місце між двома полками й пустили один проти одного борців. Вони зчепилися й міцно стисли один одного, і здушив отрок руками печеніга до смерті. І вдарив ним об землю.

Скрикнувши, печеніги побігли, і гналися за ними руські, сікли їх і прогнали геть.

Володимир вельми зрадів і заклав місто біля того броду, назвавши його Переяславом, бо тут переяв, тобто перейняв, славу у печенігів той кожум'яка-отрок.

Зробив його Володимир великим мужем і його батька теж.

З перемогою і великою славою повернувся князь у Київ.

Ніщо так легко не зводить, зближаючи і єднаючи нас, як дорога.
Міжміська електричка шуміла через поля. Не було нічого дивного й незвичайного, коли, зустрівшись в електричці, я відразу заприяз нився зі скульптором Іваном Будним. Мені ім понувало його відкрите, розумне обличчя. Різ кий злам брів, стулені губи і, як вмерзлі обіч невеликого рота, складки свідчили не лишепро вольовитість, а й про те, що цей чоловік уміє стримувати задушевність, не виставля ючи її напоказ, як сентиментальну нікчем ність.
Менш ніж через чверть години я довіда вся, що він їде на день народження своєї мате рі в рідне село Чорний Дунаєць.
Коли електричка зупинилась, Іван Будний ніяково, аж якось знічено запропонував:
— А то ходімо... Побачите мою роботу, од ну з моїх робіт.
Ми висіли з електрички. Перед нами, кіло метрів півтора від полустанка, відкривалося село, островуючи серед хлібів. За роздумами я й нестямився, як заасфальтованою доріж кою підійшли до пам’ятника.
— От! — тільки й мовив скульптор, і я здо гадався: одна з його робіт.
Пам’ятник жінці — Мотрі Будній, як свід чив напис — стояв на низькому постаменті.
— Кілька слів про себе. Дозволите? Ба чите, я народився в евакуаційному обозі — на шляху, на початку війни. Обоз зупинився в цьому селі. Налетіли літаки, посипалися бомби. Я так і не знаю, хто була моя мати. Мо тря Будна знайшла мене, немовля, серед міси ва людських тіл і крові. Знайшла, принесла і прийняла до своїх шести. Її чоловік не повер нувся з війни. Ми росли чередою. Я завжди хотів їсти. Найбільше — деруни. Гарячі, зі сковороди. Перші були мої. Сусідки дорікали й шпетили маму: «Та він тобі голову об’їсть. Хіба мало, що ти вдова солдатка? Хіба ти його народила?» А мама відповідали: «А таки так, я народила його з народної біди...» Мати тяж ко робили. Буряки, буряки — ланище, а на ньому і мати і ми, діти, з ними. Перепочивши, мати підіймали свої руки й казали: «Пальці, діти пальці — сини, дочки мої...»
Ми мовчки стояли перед пам’ятником. Обличчя Мотрі Будної було повне великої муки і великого болю, але не виражало приреченос ті. Різець скульптора вловив безперервний, безконечний рух мислі на її задуманому чо лі — робити діло, бо воно спільне. Хіба ми всі не коріння одного дерева? Цей різець вловив і сам висвіт материнської душі, який не згасає у зморшках під очима.
— Іване! Іване!
До нас, власне, до скульптора хтось гукав. Він відгукнувсь:
— А я вже тут! — Казав мені: — Мої брати і сестри — наша гал айстра. Ми кожного року збираємось на мамині іменини.
До нас наближалися громадкою жін ки і чоловіки, ведучи дітей. Ішли, пропахлі сонцем,— народ серця, народ розуму, народ рук — до своєї матері.