Скласти складно сурядне речення з схемою [ ], але [ ], що 0.​

Зробити з тесту переказ.

Ліна Костенко Я не знаю, хто, коли й кого нагородив уперше. Мабуть, це було давно, и яка це була нагорода—священний камінчик, золота бляшка чи зуб акули? У стародавніх греків — лавровий вінок. У фінікійців, здається, перстень. Знаю тільки, що з давніх- давен були і є нагороди, так би мовити, двох категорій: нагороди нечесні, що заохочують служити владам, і нагороди почесні, за справжні заслуги перед сустльством. Ti перші сипалися щедро, і часто з рук неправедних. Tі другі завжди приходили з запізненням, а часом і посмертно. Досить згадати хоча б трьох славетних поетів-Данте, Петрарку і Торквато Тассо. Всі знають знаменитий портрет Данте з лавровим вінком на голові. Важко собі уявити цкю горду голову без лаврового вінка. А одначе живий Данте не був Увінчаний цим лавровим вінком, це прималював йому Рафаель, вже на посмертному портреті. Петрарка теж такі не дочекався гідного визнання. 1 з гніву, з образи за поезію, за поетів він сам собі поклав на свою втомлену голову лавровий вінок - не з марнославства, а щоб не була понижена в очах людства велич поетичного генія. Торквато Тассо так і збожеволів, зацькований, прикутий ланцюгом до ліжка, і лавровий вінок йому, вже мертвому, поклали на груди. Така сумна історія найславетніших лауреатів, то що вже казати про тих, що не сягнули іхньої слави, хоч і мали талант і працювали подвижницьки для своїх народів? Лаври здавна вважалися символом перемоги і слави. Була навіть легенда, що в лавр не може вдарити блискавка. Але в голови поетів завжди били всі громи і блискавки всіх суспільних нещасть. Недарма Ярослав Iвашкевич сказав у одному вірші, що доля плете поетові два вінки. Тобто —лавровий і терновий. Далі в процесі гірких еволюцій людства на поетів одягали і солдатську шапку, і арештантську робу, і стріляли му спину, і ставили чобіт на груди. Вдосконалювалась також і система заохочень. I все глибшою робилася прірва між двома типами поетів, особливо помітна в наш час. Ще зовсім недавно про це я писала: «Буває час орлів, а нині pізне птаство. 3 державної руки сипнули ім пшона». Відцвірінькали, і настав грізний час-блискавка вдарила у фальшиві лаври, і вони обсипалися із суєтних голів.

Шевченко у моєму житті
Кожен українець з самого дитинства знає, хто такий Тарас Григорович Шевченко, великий наш Кобзар. Його вірші сопроводжують нас з раннього дитинства. Перші поезії Шевченка нам читають вихователі у дитсадку. В школі на уроках літератури ми ретельно вивчаємо його життєвий і творчий шлях, читаємо його історичні та ліричні поезії. Любов до шевченківських віршів залишається з нами і після закінчення школи. Як до мене, то я люблю час від часу зняти з книжкової полиці "Кобзар", пролистати його і прочитати кілька віршів. Кожного разу я дивуюся, яким близьким до нас, людей 21-го сторіччя, є Тарас Шевченко, людина 19-го сторіччя. Може, тому, що він писав на вічні теми? Кобзар оспівував красу рідної землі та чесноти українського народу, славив борців за свободу та співчував знедоленим. Кохання, дружба, подолання перешкод на шляху до щастя - ці темі ніколи не застаріють. Тому поезії Кобзаря завжди будуть читатися, находити відклик у наших серцях.