1. “Не вмирає душа наша, Не вмирає воля.”; 2. “Борітеся — поборете, Вам бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!”; 3. “Ви любите на братові Шкуру, а не душу!”; 4. “За вас правда, за вас слава І воля святая!”; 5. “На всіх язиках все мовчить”; 6. “Запить з московської чаші московську отруту!”; Нужно ли ставить точку с запятой после цитат?

Объяснение:

Українці завжди були дуже гостинними. Навіть якщо в хаті не було багато смачної їжі, гостя завжди намагалися гарно пригостити, а якщо вже було запізно, залишали переночувати. Взагалі, гостю пропонувалося все найкраще, що було в домі. І так було завжди, бо так повелося з давніх давен. А чи змінилося відношення до гостей тепер, у двадцять першому сторіччі?

Як на мене, не дуже. Звісно, я можу судити тільки з власного досвіду та по расказам друзів та знайомих, але все ж таки я можу стверджувати, що українці як були гостинною нацією, так нею і залишилися. Інша справа, що тепер заздалегідь дзвонять перед тим, як прийти у гості, бо людей може не бути вдома. Попередити про свій видит - це питання етикету, і таке правило аж ніяк не робить людей менш гостинними.

Як і раніше, нинішнє покоління українців любить як ходити у гості, так і приймати гостей. Як і раніше, ми намагаємося зробити так, щоб гість почував себе як удома. Як і раніше, добре пригостити та розважити гостя - обов'язково. Як і раніше, господарі потурбуються про те, щоб гість добрався додому без перешкод або взагалі переночував у них та поїхав додому вранці. Тому я вважаю, що гостинність як була, так і залишається характерною рисою нашого українського народу.

Що посієш - то і пожнеш. Раніше, коли я чув це прислів"я, думав, що воно тілько про роботу людини. Зробиш що-небудь -і тоді будеш щось мати. Але якщо вдуматись у зміст цих слів, то їх можно перенести і на людські взаємновідношення. Посієшь щось лихе, недобре - так ось таке і збереш. Це будуть гіркі плоди з твєї життєвої ниви. Нерідко можнобачити, що до людини, котра комусь бажає зла, лихословить, обманює, дуже погано відносятся оточующі. И навпаки. Коли
 
в общем сама дальше переводи, мне надоело

 человек искренний, доброжелательная, вежливая - это она со своей нивы пожинает взаимность и почет других. Добро порождает добро, а зло разъединяет людей, разрушает их души. А потому треба всем задуматься, чем же засеять свою ниву, чтобы пожинать добрые плоды. Очень часто каждому из нас приходится слышать от взрослых такие выражения: «Нельзя», «Что люди скажут?», «Не смеши людей». Но нередко мы не задумываемся над их глубинным содержанием. Уважение к общественной мысли - одна из основ народного этикета, который является неписаным сводом норм и правил поведения человека с родными, знакомыми. К сожалению, часто приходится встречаться с дерзким отношением моих ровесников к старше возрастом, пренебрежительностью к младшим. Это результат того, что вдоль возрастов терялись народные традиции, духовные достояния поколений. И сейчас, как некогда, необходимо возродить традиции уважения к старшим, сохранение родственных связей, почета к слову, языку. Прочитал я недавно сказку о сыне, который отца от преждевременной смерти. А случилось это так. Когда-то старых людей, которые уже ничего делать не могли, спускали на лубках у пропасть: чтобы хотя хлеб не ели. А один мужчина очень любил своего отца и, не выполнив жестокого закона, запрятал его в хлеве. Вскоре в тех краях случился недород. Отец и посоветовал сыну пересеять поле. Долго испытывали удивление люди богатому урожаю, а когда узнали, что посоветовал мужчине отец, то перестали стариков вывозить на лубках. Уважали до самой смерти, так как родители мудрые, жизням битые. Эта сказка принудила меня призадуматься над тем, как мы относимся к старшим. Когда-то их почтительно называли на «вы». Но, к сожалению, случаются случаи, когда мальчик или девочка не уступают местом людям преклонного возраста в транспорте, не спешат бабушки поднять трудный чемодан, забывают поздравить родных с праздником. А все из-за того, что кому-то не случилась сказка о признательном сыне, которая учит уважению к старшим.