Прочитайте індивідуальні неологізми. Складіть із ними словосполучення. Запишіть. Визначте стилістичний відтінок неологізмів. Дзвінкостеблий, живоносне, цвіть, розпрозорилась, колисково, майбуття, широкополий, крутоберегий, самодзвонний, сивінь, високочолий, медоцвіт.

     Життя - це безцінний дар, яким людина повинна донрожити навіть тоді, коли в ньому більше смутку, ніж радощів. Варто жити, щоб на землі залишити після себе слід глибокий, помітний. Так, життя Т. Шевченка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, В. Стуса було несправедливо коротке. Але, можливо, наперекір цьому всім здійсненним у своєму житті вони настільки зуміли збільшити його цінність, що стали безсмертними, адже дні свідомого життя переплавлені в золоті рядки їхніх невмирущих творів. 
      Вибір сенсу життя, на мою думку, залежить від умов конкретного суспільства, задатків, нахилів та здібностей конкретної людини. І те, що одній людині здається безглуздим і марним, для іншої є безцінним.
      Псевдопатріоти не цінують життя, бо вони - диванна картопля. Це ті, хто вміє прекрасно говорити, замилювати очі, і нічого не робити задля блага свого краю. Тільки те й роблять, що переховуються від війни. Такі люди не бачать душею Україну і все, що вона добула.
       Незалежно від того, чи це військовий, чи лікар, чи учитель, на кожній людині лежить відповідальність за чиєсь життя. І якщо хтось халатно буде ставитися до своєї справи, не цінуючи життя інших, гріш ціна такій особі. Лише той гідний життя, хто не говорить про любов до Батьківщини, а працює і живе задля ї процвітання, примножуючи набуте.

     Наше життя минає непомітно. Сьогодні я хотів би повернути вчорашнє, та це неможливо. Хіба що хтось збудує машину часу і здійсниться мрія багатьох - повернутися у своє дитинство, свої юні студентські роки. Але, на жаль, це призвело б до непоправних наслідків: катастрофи, війни, хвороби тощо.
     Я вважаю, що яскраві моменти створюємо ми - люди. Тому яскраве запам'ятовується найкраще. Це ті моменти, заради яких варто жити: незабутні дитячі враження від сонячного лоскотання, жалючої кропиви, духмяних квітів і трав, легенького вітерцю під час купання у річці; злети і падіння шкільного періоду; подорожі світом.
    Час від часу я пригадує все, що зі мною були. Це доволі цікавий процес. Перебираю світлини свого життя так, ніби гортаю їх за до планшета.
     Отже, творцями митей є ми самі. Якщо ми не пригадуватимемо минулого, ми не матимемо майбутнього. Наостанок скажу словами Ліни Костенко: "І час летить, не стишує галопу (...) А ми живі, нам треба поспішати".