Написати твір на тему : Що я роблю для здійснення своэі мріі ? И план.

У житті кожної людини є місце мрії.

Мрія – це така річ, яка змушує людину рухатися вперед, працювати над собою, ставати краще, робити звершення. І все це лише для того, щоб у кінцевому підсумку досягти своєї мрії. Чоловік, який має мрію, насправді виглядає навіть краще, ніж той, хто її не має. У людини, яка має мрію, горять очі, вона виглядає живою і активною. При погляді на неї стає чітко зрозуміло, що ця людина дійсно знає, навіщо живе, і яке у неї призначення на цій Землі. Іноді це дуже важливо.

Я не є винятком з цього правила, і я теж мрію. Іноді буває так, що я починаю замислюватися про свої мрії, малювати картини власного успіху в своєму розумі. Деколи трапляється так, що це займає надто багато часу, тому що я вже відчуваю, що замріявся і що пора нарешті займатися більш важливими справами на шляху досягнення та реалізації мрії. Варто відзначити, що нічого поганого в тому, що я мрію, насправді немає. Я переконаний, що коли людина мріє, уявляє собі образи свого майбутнього успіху, вона насправді наближає цей успіх до себе, робить його більш вірогідним і досяжним. Саме з цієї причини я настільки активно мрію.

Звичайно, я чудово розумію, що мрії не збудуться самі по собі, необхідно робити щось на шляху до того, щоб вони збулися. Але я знаю, що потрібно для цього робити. Перш за все, треба не тільки мріяти, але і багато працювати. Праця – це основа людського життя, завдяки праці людина істотно відрізняється від тварин, інших істот і тому подібного. Саме праця прикрашає людину, а не сам факт мрії. Праця є прямим шляхом до того, щоб мрія збулася і стала реальністю, а тому, якщо ви мрієте і тільки, знайте, що без праці мріям вашим ніколи не реалізуватися.

Свою першу поетичну збірку Поль Верлен назвав «Сатуричні поезії». І це не випадково, адже відомо, що талановитий французький поет народився під знаком Сатурну. За ствердженнями астрологів Сатурн є демонічною планетою, яка викликає у людей, народжених під її знаком, схильність до меланхолії, туги і песимізму.Дивлячись на творчість Поля Верлена можна впевнитися, що це дійсно так. В одному із сонетів першої поетичної збірки він писав: «моя душа народилася для жахливих катастроф». Це пророцтво у подальшому підтвердилося усім життям поета. У цьому житті була і спроба стати добропорядним сім’янином, і боротьба за політичну волю, і тюремне ув’язнення, і поневіряння, і безпритульність, і повільне згасання творчого хисту та поетичного таланту, і падіння на саме дно паризького вищого світу.Особисте життя великого митця багато в чому було визначене власними, епохальними катастрофами, так званими катаклізмами доби. Саме надривне відчуття «кінця світу» знайшло своє втілення у поетичній творчості Верлена, та й багатьох інших ліриків тогочасної Франції. Це відчуття не тільки забарвить у темні тони його сповідальні вірші, а й визначить долю митця, його душевний неспокій, «проклятість», як про цей стан скаже сам Поль Верлен, «пасинок власної долі».У більшості своїх поезій Поль Верлен викладав історію власного життя і власні переживання. Він почав писати вірші ще будучи школярем. Вже у цьому віці він прагнув якнайшвидше прилучитися до «дорослого» життя: почав споживати алкоголь і палити, але це так і не до йому зрівнятися з оточуючими. Верлен так ніколи і не набув звичок дорослої людини – смаку казенної діяльності і служби. Єдиною його любов’ю усе життя залишалася поезія., особливо трагічні за своїм світосприйняттям вірші Шарля Бодлера, які були зосереджені на власній долі і власному житті автора. Але у своїй поетичній творчості Верлен пішов значніше далі, та ще й розширив напрями.Вже в першій збірці Поля Верлена «Сатуричні поезії» автор постає перед читачами як поет-музикант, поет-живописець, як по-справжньому зрілий поет. Після виходу збірки його швидко ввели у коло молодих літераторів, більшість яких працювала у журналі «Огляд прогресу». Верлен щиро повірив в ідеали, які сповідували його товариші: необхідність боротьби з несправедливістю за до поетичного слова, братерство, рівність і свобода усіх людей. Така віра і відданість цим ідеям не випадкова, адже здатність потрапляти у моральну залежність від інших людей була однією з головних рис Поля Верлена. Тому поет не стільки йшов по своєму життю самостійно, скільки його ніс «вихровий вир». Про це він писав в «Осінній пісні»:
«Вийду надвір –
Вихровий вир
В полі млистім
Крутить,
Носить мене
З жовклим листям».

ВпівДнями з сестрою розговорилися й вона розказала історію знайомих: немає нічого страшнішого, ніж коли через хату чи клапоть землі розриваються зв’язки, брати й сестри втрачають один одного, навіть не вітаються...
Я знаю такі приклади, вони, на жаль, непоодинокі. Двоє братів із моїх далеких прия­телів не розмовляли через дідівсь­ку хату 20 років. Ви тільки уявіть собі – цілих два десятки! Двадцять весен, літ і зим, які не проживеш заново!
Хтось скаже – та що вони втратили? Що втратили? Безмірно, безмежно, незрівнянно багато! Хіба можна перерахувати те, що вони пропустили за два десятки літ? Брати втратили щемливі звістки про народження нового сонечка, кожен у своїй родині. Вони втратили веселі й галасливі святкування днів народжень, коли вся родина, втомлена чаркою-другою та доброю гостиною, сидить за столом і згадує сімейні байки – в такі хвилини і молодь замовкає, захоплено слухаючи старших. Вони не мали веселих коляд та великодніх змагань за кращу випічку – і коли в одній родині пасочки порепали, господиня з другої щиро віддає свою найвдалішу братовій, щоб теж мала радість… Вони загубили підтримку в недобру днину, пораду в складній ситуа­ції, виручку, а найголовніше – братське щире порозуміння за будь-яких обставин. І навіть над могилами рідних, яких проводжали в останню путь, не могли підтримати один одного, щиро пошкодувати за втратою, бо треба думати, як би на поминках не сісти поряд…  
Таке буває не лише через май­но. Родини втрачають зв’яз­ки через банальні заздрощі, через «дурні голови» когось із половинки в сім’ї (коли людину повністю «відбиває» від її коріння), через наклепи, через,  через... Причин – мільйон, суть в однім – життя йде, як писала Ліна Костенко, і все без коректур, а при цьому всі ми дружно забуваємо, що «єдиний, хто не  втомлюється, – час.  А  ми  живі,  нам треба поспішати».  
Поспішати? Так! Бо 8 липня в Україні – День родини. Нове свято, якому всього два роки в українській історії, але тисячоліття в пам’яті нашої нації. Споконвіку ми були сильними завдяки родині, підтримці, витримці й порозумінню. То чи можна зараз через черепки й каміння їх втрачати? Тому – поспішати, бодай привітати братів і сестер зі святом, приїхати до батьків, нагадати двоюрідним про себе й просто побажати сонячного мирного неба. Бо хто знає, які коники завтра викине життя, і чи не доведеться нам шкодувати за тим, що втрачене?