Відредагуйте речення та словосполучення, правильні варіанти запишіть у зошити. Урок розпочнеться в 13 годин. Мені повезло: не визивали до дошки. Дошку вимили чистою тряпкою. Самий кращий малюнок. Хрустальний світильник. Я не получаю газет. Земельний часток. Грошовий перевод. Велика ярмарка. По місцю роботи. Мішати спілкуватися. Об’явити приказ. Відноситися сумлінно. Бувший директор. Хочу сказати слідуюче. Запущений хворий. Поступати по закону. Приймати участь. Повістка прийшла по пошті. Попадати в скрутне становище. Дякую Вас. По за Оцінки по історії. Інженер по техніці безпеки. Здавати екзамени. Рішитися на поступок.

Багато людей говорить, що її як такої не існує, бо хоча б одна із сторін через певний час закохується і це переростає в стосунки. Однак хотілося б вірити, що існують такі люди, які просто дружать і спілкуються на вільну тему, діляться секретами та переживаннями…

Однією із запорук справжньої дружби можна вважати підтримку в тяжких ситуаціях, які підносить нам життя, як випробування. «Справжній друг пізнається в нещасті» – так писав Езоп. Справжніх друзів не можна ображати, а особливо, якщо це друг протилежної статі, тому що повага – одна з головних причин міцної дружби. Про друзів не можна забувати. Ми їх самі обираємо, і якщо вони змінилися у кращий чи гірший бік, ми повинні завжди зрозуміти їх. Можливо, навіть порадити, як краще вчинити в тій чи іншій ситуації, або тягнутися за ними, якщо вони ідуть до вершини.

Часто можна почути, що дружби між хлопцем і дівчиною не буває. Але як бути з інтернетним спілкуванням, яке стало модним у наш час? Серед моїх знайомих є такі, які дружать через соціальну мережу і не бачилися ще жодного разу. Вони не можуть прожити жодного дня, щоб не поговорити та не обговорити щось. Тим не менше у кожного з них є своє особисте життя. Хтось може сказати, що це божевілля, інші вважатимуть, що так і повинно бути. Це все реалії XXI століття, коли ми можемо знайомитися у соціальних мережах, довго спілкуватися, за у гості, сумувати, переживати і «до нестями» дружити.

У кожному віці дружба між людьми протилежної статі має свою забарвленість. Шкільні роки – це пора безтурботного дитинства, веселих пригод та мрій. І звичайно, що не обходяться вони без дружби із дівчатами. Вона може бути нетривалою, з різними своїми помилками та особливостями, а буває і навпаки – до кінця шкільних років. Дружба міцна тоді, коли є взаєморозуміння, спільні погляди та інтереси, почуття гумору, тобто духовна спільність, яка інколи може перерости і в кохання…

Чи варто дорожити такою дружбою? На мою думку, така дружба потрібна, якщо вона справжня. Часто представниці жіночої статі бувають в житті набагато практичнішими і мудрішими, ніж хлопці.

Тарас Григорович почував себе погано з осені минулого року. 23 листопада, зустрівшись у М. М. Лазаревського з лікарем Барі, він особливо скаржився на біль у грудях. Лікар, вислухавши груди, радив Тарасові Григоровичу поберегтися. Відтоді здоров’я його погіршувалося з дня на день. Січень і лютий просидів він майже безвихідно в кімнаті, зрідка тільки відвідуючи близьких знайомих. У цей час він продовжував займатися гравіруванням, писав копію із свого портрета, що був на виставці, й почав портрет однієї дами; останній сеанс відбувся наприкінці січня; він весело й спокійно працював з дванадцятої до четвертої години.

У суботу, 25 лютого, в день іменин покійного, перший відвідав хворого М. М. Лазаревський і застав його у страшних муках. За словами Тараса Григоровича, вночі у нього почався дуже сильний біль у грудях, що не давав йому лягти. Він сидів на ліжку й напружено дихав. «Напиши брату Варфоломію, — сказав він Лазаревському, — що мені дуже недобре». Після того приїхав Е. Я. Барі. Вислухавши груди, лікар сказав, що водянка перекинулась у легені. Муки страдника були невимовні; кожне слово коштувало йому страшних зусиль. Мушка, покладена на груди, трохи полегшила страждання. У цей час йому прочитали вітальну депешу з Харкова, від П. Трунова тільки й міг вимовити хворий. Потім попросив відчинити кватирку, випив склянку води з лимоном і ліг. Здавалося, він задрімав, присутні спустилися в його майстерню. Близько третьої години Тараса Григоровича відвідали ще кілька приятелів. Він сидів на ліжку, кожні п’ять-десять хвилин запитував, коли буде лікар, і висловлював бажання прийняти опій, щоб заснути. Відповідали, що лікар буде о третій годині, але через кілька хвилин він знову затужив, чи скоро приїде лікар. Порівняно йому було в цей час краще. Коли залишився у нього один В. М. Лазаревський, Тарас Григорович почав говорити, як би хотілося йому побувати на батьківщині і що навесні він поїде на Україну... Підбадьорюючи хворого, В. М. Лазаревський за його поїхати разом з ним у південні губернії. Тарас Григорович слухав із задоволенням, охоче погоджувався, зауважуючи, що рідне повітря відновить його здоров’я. «От якби додому, там би я, може, одужав». У цей час Е. Я. Барі знову відвідав хворого, знайшов його у задовільному стані й радив продовжувати прописані засоби. Хворого залишили, очевидно, заспокоєним.

О шостій годині приїхав один із друзів покійного з лікарем П. А. Круневичем. Хворий був знову у тяжкому стані. Він ледве відповідав на запитання лікаря і, здавалося, усвідомлював уже безнадійність свого становища. Близько дев’ятої години приїхали знову пп. Барі і Круневич. Вони ще раз вислухали груди хворого; вода й далі наповнювала легені. Щоб полегшити страждання, поставили другу мушку. Після цього хворий одержав другу вітальну депешу, з Полтави: «Батьку! Полтавці по-/379/здоровляють любого Кобзаря з іменинами і просять: утни, батьку, орле сизий! Полтавська громада». Вислухавши її, хворий сказав що не забувають». Депеша, як видно, обрадувала його. Потім лікарі зійшли вниз. Друзям, що лишилися біля нього, Тарас Григорович сказав: «Чи не засну я — заберіть вогонь!» Але хвилин через п’ять він гукнув: «Хто там?» І коли на поклик його прийшли, то він просив повернути п. Барі і сказав йому: «В мене знову починається пароксизм, як би припинити його!» Приклали до рук гірчичники.

О пів на одинадцяту Тараса Григоровича відвідав М. М. Лазаревський з іншим приятелем; вони побачили, що хворий сидів на ліжку, без світла; йому було дуже тяжко. На зауваження М. М. Лазаревського, що, може, вони йому заважають, Тарас Григорович відповів: «І справді так; мені хочеться говорить, а говорить трудно». Його залишили самого.

Майже всю ніч провів він сидячи на ліжку, упершися в нього руками; біль у грудях не давав йому лягти. Він то запалював, то гасив свічку, але до людей, що були внизу, не озивався.

О п’ятій годині він попросив служника зробити чай і випив склянку з вершками. «Прибери ж ти тепер тут, — сказав Тарас Григорович служникові, — а я зійду вниз».

Зійшов Тарас Григорович у майстерню, охнув, упав, і о пів на шосту нашого дорогого, рідного поета не сталої.