Навіт… пори року змінюют…ся до (не)впізна…я. Часто (по)серед з…ми зн…нац…ка видаєт…ся соня…ний день. Пот…чут… струмк… заг…лубіє небо і запахнут… брун…ки дерев а у/в повітрі мов(би) розі…єт…ся образ в…сни. І вже (не)знаєш… чи(ще) з…ма а чи настає в…сна. А то ра…я ос…нь ударит… приморо…ками д…хне загрозливо й похмур…. І знову д…вуєш…ся. З…ма вступила у свої права. Ходила г…сподинею п…лями і лісами ходила (по)між люд…ми. Засипала сн…гами землю с/зковувала морозом річ…ки й озера перем…тала кучугурами сте…ки. Там, де вч…ра був шлях, с…годні без/с кінця(краю) пінит…ся гостро(верхими) переметами ро…бурхане снігове море.

Навіть пори року змінюються до невпізнання. Часто посеред зими зненацька видається сонячний день. Потечуть струмки, заголубіє небо, і запахнуть бруньки дерев, а у повітрі мовби розіллється образ весни. І вже не знаєш, чи ще зима, а чи настає весна. А то рання осінь ударить приморозками, дихне загрозливо й похмуро. І знову дивуєшся, але тепер уже злякано щулячись від холоду. Ти готовий наставити руки, щоб не пустити передчасної холоднечі.

Та що може людина зробити проти законів природи? Зима вступила у свої права.Ходила господинею полями і лісами, селами і містами, ходила поміж людьми.

Засипала снігами землю, сковувала морозом річки й озера, перемітала кучугурами стежки і дороги. Там, де вчора був шлях, сьогодні без кінця-краю піниться гостроверхими переметами розбурхане снігове море.

На бясконцым беразе вялікага шэраблакітнага мора сядзіць хударлявы маленькі хлопчык. 3 мокрага пяску, які наліпае на далоні, ён будуе вежу. У бясконцым краявідзе будаўнік здаецца маленькім, як кропка ці кропля. Ён захоплены справай, паглыблены ў яе і не глядзіць на мора. А там нараджаецца хваля, якая бяжыць з глухім шэптам да берага. Шоргат ракавінак, пяску — і хваля адразу разбівае, руйнуе тое, што хлопчык не паспеў да будаваць. Перад разгубленым малым застаюцца рэшткі сабора і хваля, якая з шумам спаўзае і сцягвае ў мора плён працы.Христина лише недавно відійшла від тих років, коли в найсолодших мріях їй все хотілося кудись летіти. Ото, бувало, тільки сплющить очі, а руки її враз легшають, стають крильми, і вона в радісному переляці підіймається над хатами, летить понад левадами, проноситься над ріками, лісами. Все-все вона бачить, що робиться внизу: он діти, прикладаючи руки до очей, проводжають її захопленими поглядами, мати жене з череди корівку і свариться на доньку притикою; он рибалки витягають ятір із срібною рибою, а за рікою колосся достигає-хилиться на лану, а над ним підіймається сонце, і воно теж, здається, зіткане з колосся.

Ось на всі питання відповідь сам розберешся цифри писати складно.

Виступивши з творами для дітей ще у 20-ті роки, звісно, минулого століття, В. Сосюра (1898-1965) більшу частину віршів подарував маленьким читачам у повоєнні часи. Поет не тільки часто виступав у дитячих газетах і журналах, а й видав низку книжок, серед яких найбільшою популярністю користуються: «Травнева пісенька» (1950), «Весняний цвіт» (1952), «Моя онученька» (1960). 

Досить звичайний за обсягом цикл Сосюри про Орисю, зігрітий великою любов’ю діда до внучки. Та хоча поет попереджає про родинний характер циклу: «Свої пісні складає для тебе твій дідусь», — з віршів постає типовий образ дитини такого віку, коли «на що вона не гляне, все пита: «Це що таке?». Орисю передусім цікавить гра («Орися кошика взяла»), причому цілком «серйозно» підтримана дідом. Ось вона йде на базар — «до другої кімнати», грається ляльками («Орися лялю роздяга»), наслідуючи поведінку дорослих.

Він був чудовим ліричним поетом для дорослих і дітей. Саме тому його вірші любили і нині люблять, бо про найпотаємніше говорив завжди відверто, не приховуючи радощів, болю і сумнівів.

Василь ЛАТАНСЬКИЙ

Володимир СОСЮРА

ДЛЯ ТЕБЕ ЗОРІ СЯЮТЬ

Для тебе зорі сяють,

онученько моя,

і в радості, без краю

квітками сад буя.

І сонце сяйвом грає,

куди не подивлюсь.

Свої пісні складає

для тебе твій дідусь.

 

ЛИШЕ ЗАЧУЮ РІДНИЙ КРОК

Лише зачую рідний крок —

і швидше б’ється серце…

Кладе з лопаточки пісок

Орисенька в відерце.

Для неї сквер — неначе ліс,

над сквером неба далі…

Вона пита, чи не приніс

їй дід нової лялі.

А люди скрізь усе спішать,

куди не подивися,

і діда з лялькою стрічать

біжить моя Орися.

Немов щебечуть солов’ї,

кругом неначе свято.

Цілую щічки я її

і ручки-рученята.

 

ОРИСЯ КОШИКА ВЗЯЛА

Орися кошика взяла

в маленькі рученята,

і на базар вона пішла

до другої кімнати.

А перед тим, коли іти,

вона сказала діду,

що треба моркви принести

й картоплі для обіду.

Та ось вона уже біжить,

жаліється хороша:

хотіла півника купить,

але не стало грошей.

 

ОРИСЯ ЛЯЛЮ РОЗДЯГА

Орися лялю роздяга

і укладає спати.

А сонця золота юга

не покида кімнати.

Проміння грає на столі,

у дзеркалі, на квітах,

тремтить у пташки на крилі,

в садах, росою вмитих.

День в’яже сонячні снопи

і кличе в даль, за річку…

Маленькі губки кажуть: «Спи!»

й цілують лялю в щічку.

 

СХОДИТЬ ДЕНЬ І ЗНОВУ ГАСНЕ

Сходить день і знову гасне,

посилає нам привіт…

І цікавий, і прекрасний

оточив Орисю світ.

Все я чую безнастанне

лепетаннячко дзвінке…

І на що вона не гляне,

все пита: «Це що таке?».

«Що таке?» — шумить машина

в голубих потоках дня.

«Що таке?» — цвіте жоржина,

пробігає цуценя.

Нахиляє вітер віти,

все своїм життям живе…

І горобчики, і квіти, —

для Орисі все нове.

І веселі краєвиди

день для неї розгорта…

І про все питають діда

ці малесенькі вуста.

 

ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ

Любіть Україну, як сонце, любіть, 

як вітер, і трави, і води… 

В годину щасливу і в радості мить, 

любіть у годину негоди. 

Любіть Україну у сні й наяву, 

вишневу свою Україну, 

красу її, вічно живу і нову, 

і мову її солов’їну. 

Між братніх народів, мов садом рясним, 

сіяє вона над віками… 

Любіть Україну всім серцем своїм 

і всіми своїми ділами. 

Для нас вона в світі єдина, одна 

в в солодкому чарі… 

Вона у зірках, і у вербах вона, 

і в кожному серця ударі, 

у квітці, в пташині, в електровогнях, 

у пісні у кожній, у думі, 

в дитячій усмішці, в дівочих очах 

і в стягів багряному шумі… 

Як та купина, що горить — не згора, 

живе у стежках, у дібровах, 

у зойках гудків, і у хвилях Дніпра, 

і в хмарах отих пурпурових, 

в грому канонад, що розвіяли в прах 

чужинців в зелених мундирах, 

в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях 

до весен і світлих, і щирих. 

Юначе! Хай буде для неї твій сміх, 

і сльози, і все до загину… 

Не можна любити народів других, 

коли ти не любиш Вкраїну!.. 

Дівчино! Як небо її голубе, 

люби її кожну хвилину. 

Коханий любить не захоче тебе, 

коли ти не любиш Вкраїну…

Любіть у труді, у коханні, в бою, 

як пісню, що лине зорею… 

Всім серцем любіть Україну свою — 

і вічні ми будемо з нею!