Шлях сашка до школи взимку

ответ:До школи Сашко ходив далеченько. До школи була і дорога, нею ходили всі, хто хотів, а Сашко ходив стежкою, лісом. Лісом, потім трохи полем, за полем починався райцентр, а в ньому скраєчку стояла Сашкова триповерхова біла школа.

Сашко пройшов ліс, вийшов у поле, як почув стрекотіння вертольота: півколом, низенько над лісом він летів на Сашка. Сашко чи злякався, чи що, але сів на землю і прикрився портфелем: над Сашком пролітало однооке обличчя Чепіжного, воно швидко летіло туди, у степи, у яри, за Буг, до лиманів. Сіроманцеві на погибель.

Того дня до школи Сашко не пішов. Він повернувся до лісу, пригарбав листям портфель, щоб не носитися, подивився на срібне павутиння на сучках, на павучків, заліз рукою у низеньке порожнє чиєсь гніздечко, пошарудів у гніздечку опалим листям і — куди б це його піти? — подався до яру.

У яру нічого не росло — боялося весняних вод: з полів саме цим яром летіла весняна вода і могла забрати не те що деревину або кущ, а навіть і п’ятеро вертольотів, коли б вони їй стали на дорозі. Тому яр порожнів і влітку, і восени. Дріботіли по ньому вівці та кози, скубли під молочаєм присихлу траву та боялися Сіроманця.

У яру пахло овечим та козячим духом, хоч їх самих давно вже перегнали в інші, ситіші місця. Нагрітий за літо яр дихав Сашкові в обличчя перецвілими будяками. Тихо пливло павутиння, і тоненька хмарина лежала над яром, наче капустяний листок. Сашко приліг на молочай і заплющив очі. «Де він є, отой Сіроманець? — думав собі Сашко. — Взяв би та й утік десь в інші краї чи гори, де вовків люблять. Аби я був вовком, я б тоді все розказав Сіроманцю і про Василя Чепіжного, як він ночами краде у полі солому на мотоциклі: під’їде до скирти, нав’яже на дріт в’язку соломи, прив’яже до мотоцикла ззаду і тягне, і ніхто не ганяється за Чепіжним на вертольоті! Ніхто! Ні за ним і ні за такими, як Побігайло!»

Вечоріло. Сіре повітря між вечором і ніччю текло собі яром до лісу, і в такому повітрі над Сашком летіла чи то сорока, чи інший хтось. Сашко поплентався до лісу по портфель. Поминув сосняк, пішов дубиною; в дубині вечеряли дятли, наїдаючись, видно, на зиму. Ще по дорозі провів рукою по ліщині, намацав горішок, кинув на зуби: горішок сухо стрельнув під зубами; гойднувся листок на березі, наче подумав, падати йому сьогодні чи почекати краще до завтра.

Раптом Сашко відчув, що хтось дивиться йому в спину: а дубом хтось стояв! «Піти глянути чи не йти? А може, воно звір який та ще вкусить? — завагався Сашко. Але вирішив: — Чого це я стану його боятися? Піду гляну».

За дубом стояло теля. Відбилося, мабуть, заблудило, не знає куди іти.

   Що, дурнесеньке, страшно?! І їсти хочеш? Ото не треба блудити,— Сашко підійшов до теляти, хотів було почухати за вухом, але рука завмерла: перед Сашком стояв вовк. Сіроманець. Сашко задерев’янів. Сіроманець тим часом обнюхав його з ніг до голови, лизнув по куртці ґудзика і ліг на листя. Сашко потроху відторопів, прийшов до тями і сам сів навпочіпки біля Сіроманця.

Вовк потягнувся до нього мордою і ще раз лизнув Сашкове коліно.

   Так от ти який лизунчик, а ще Сіроманець, — сказав Сашко і погладив Сіроманцеві шию, почухав під горлом.

Сіроманцеві це, видно, дуже сподобалось, ніхто його так приємно не лоскотав, і він по-вовчому сказав Сашкові: «Ще!»

   А за тобою ж погналися по степах на вертольоті — даром бензин палять! — засміявся Сашко. — А ти ось тут, біля мене! Ти і не подумав тікати, бо ти у мене розумний, вовчику. Пиріжка з печінкою хочеш?

Ліс поночів на очах, і де того портфеля шукати, коли темно? Сашко повзав від дуба до дуба, перегрібав листя — нема. Вовк і собі зачав нюхати під дубами, попирхав у листі неподалік і тихо вискнув: портфель!

Пиріжки з печінкою вовк, видно, любив з дитинства, бо ковтнув навіть не пожувавши.

  Я тобі завтра ще принесу,— сказав йому Сашко,— завтра у мене неділя, увесь день — наш! Але ти мені дивись: з лісу не виглядай. Чепіжний думає, що ти втік з нашого лісу, нехай так думає…

Сіроманець провів Сашка до узлісся, потерся об Сашкове плече і так стояв, аж доки запах його нового товариша не ослаб у глибині темного листопадового вітру…

 Хіба у нашому селі собаки? З ними не те що на Сіроманця, а й так по вулиці стидно ходити! Котів бояться! Ширпотреб! Ганьба на ввесь світі! — жалівся Чепіжний своїй жінці. — Ну, ти тільки глянь на нашого цього вилупка: криве, ледаче, гуси його скубуть! О, бач, о, всі брови повискубували! Геракл!

 Що ти до нього причепився? Таке вже воно й буде.

 Це через тебе він не росте!

 Через мене? Здрастуй!

  Бо ти з ним носишся, дихаєш на нього, щоб і порошина не впала. Молоко грієш! От він і не росте, бо хитрий, думає: виросту — райське життя скінчиться!

Розвінчаний господарем Геракл ображено, але достойно покривуляв з подвір’я світ за очі на город.

— Все! Їду! — сказав Чепіжний, одягнув нового картуза, завів мотоцикла і вискочив на дорогу.

Розвиднілося Чепіжному в Києві. Попитав щось в одного міліціонера, в другого і покотив униз, до Дніпра, на базар.

Объяснение: Его нету ето шлях и с етого вибираешь или перепеши будет правильно и так и та

Чё за бред

Объяснение:

Природа - це наше життя. Адже дерева очищають повітря, яким ми дихаємо, а ліси і парки радують душу своєю красою. Якщо кожен з нас не почне піклуватися про природу, то з часом стане нічим милуватися.

Особисто я завжди березі природу. Гуляючи в лісі, я намагаюся не ламати гілок з дерев, а прогулюючись по парку, не зривати квіточки, які ростуть на галявинах. А ще я допомагаю дідусеві з бабусею на дачі висаджувати нові дерева. А потім з хвилюванням і турботою доглядати за рослинами ігати, як вони ростуть.

Объяснение:

Цілком справедливим буде твердження, що вміння чесно оцінювати себе, готовність визнавати власні недоліки й помилки є засадничими принципами, якими має керуватися людина в сучасному світі.

Спробую аргументувати виправданість такої думки. По-перше, уміння чесно оцінювати себе є важливим регулятором стосунків з іншими людьми. Неправильне уявлення про свою особистість породжує розчарування і внутрішні конфлікти. За завищеної самооцінки в людини часто виникає зневажливе ставлення до інших осіб, нетерпимість до чужої думки, прояви зарозумілості й зазнайства.

По-друге, чесність із собою дає змогу зберігати душевний спокій, правильно співвідносити свої можливості й досягнення, ставити лише ті цілі, які можна досягти, аби стати успішним.

Згадаймо Степана Радченка – головного героя урбаністичного роману Валер’яна Підмогильного «Місто». Хлопець прагне підкорити місто, відчуває в собі здібність до літератури й жагучу потребу визнання власного таланту. Викривлене певною мірою сприйняття своєї особистості призвело до того, що Степан, зруйнувавши стосунки з багатьма людьми й утративши стійкі орієнтири в житті, залишається на самоті із роздвоєністю в душі.

Прикладом людини, яка, реально оцінюючи свої сили й можливості, змогла здійснити бажання нації й потреби державності, є постать Богдана Хмельницького. Він спромігся легітимізувати свою владу й налагодити міжнародні відносини з низкою європейських країн. Саме з Б. Хмельницьким пов'язане становлення української держави. Його внесок в історію рідного народу полягає у визволенні придніпровських земель від ярма польських магнатів, збереженні української мови й культури.

Отже, успіх у житті багато в чому залежить від самооцінки. Реальне сприйняття людиною себе впливає на вибір життєвих цілей і на результати, яких вона досягає.

НАДІЮСЬ ПОСТАВ ЛУТШИЙ ОТВЕТ