Скласти діалог на 12-14 реплік чи варто закривати школи на карантин.

Спілкування є дуже важливою складовою життя людини. Ми постійно знаходимося у круговерті спілкування – вдома, у школі, на вулиці ми зустрічаємося та розмовляємо з великою кількістю людей, близьких та малознайомих.  На мою думку, все залежить від якості спілкування. Часто трапляється, що люди лише обмінюються одне з одним плітками чи жаліються на проблеми, або хтось на когось гримає. І все це не тільки не приносить нам задоволення, а й просто відбирає силу та енергію, що наступного разу і розмовляти з цією людиною не хочеться. Спілкування – це взаємодія, це рівноцінний обмін інформацією, враженнями, почуттями. Аби воно було повноцінним, необхідно бути зацікавленим у співрозмовникові, поважати його, вміти слухати тощо. Треба вміти давати й брати. Та й не завжди потрібні слова, спілкуємося ми не лише з людьми, а й с тваринами, природою, витворами мистецтва. І от спілкування, яке приносить задоволення, - це справді рідкісна та цінна річ. Спілкування – це процес єднання, близькості, коли ти впускаєш когось чи щось до своєї душі, і воно стає частинкою тебе. Важко прожити без цього. Згадаємо Оксану, героїню «Боярині» Л.Українки. Потрапивши на чужину, вона втратила можливість щирого спілкування, ніхто не розумів її туги за рідними місцями, мовою, звичаями, душевно близькими людьми. І це призвело до її хвороби та загибелі. Зараз твердження А. Сент-Екзюпері актуальне ще з однієї причини. У сучасному світі людина більше часу проводить з речами, ніж з людьми чи природою. Комп’ютери, автомобілі, банкомати, термінали, станки та конвеєри – все це дуже зручно та корисно. Інтернет та ЗМІ перенасичують нас інформацією. А врешті, у людини все менше сил на «живе» спілкування. І це погано, бо спілкування – наша духовна потреба, завдяки ньому ми розвиваємося, вчимося, розширюємо світогляд. Тож, я вважаю, можна згодитися з твердженням, що спілкування – це справжня розкіш.  Треба дорожити близькими та цікавими нам людьми, більше часу проводити на природі, слухати музику, дивитися на прекрасні картини… Треба заповнювати своє життя спілкуванням з прекрасним у всіх його виявах, бо це робить наше життя повноцінним.

Андріївська церква в Києві”         Андріївську церкву часто називають лебединою піснею видатного майстра вітчизняної архітектури Бартоломео Растреллі. Височить вона на одній з круч Старокиївської гори. З її тераси чудово видно древній Поділ, задніпровські далі, нові житлові масиви.         Побудовано Андріївську церкву на замовлення імператриці Єлизавети Петрівни. Проект споруди розроблено Б. Растреллі 1748 року, будівельні роботи велися у 1749 — 1754 рр. під керівництвом відомого московського зодчого Івана Мічуріна. У створенні храму брали участь багато спеціалістів Петербурга, Москви, Києва, тому Андріївська церква вважається пам'яткою творчої співдружності російських та українських майстрів.         За свою історію церква багато разів ремонтувалася. Вже у перші роки після закінчення будівництва вона була занедбана, оскільки після смерті Єлизавети Петрівни царський двір уже не цікавився київськими будовами. Освячення храму відбулося лише 1767 року.         У XIX сторіччі кілька разів ремонтувалися верхи церкви, що призвело до грубого спотворення первісної форми обрису бані і втрати її декору. В такому вигляді пам'ятка перебувала до 70-х років XX століття.          З 1917 по 1953 рік неодноразово провадилися роботи по зміцненню фундаментів Андріївської церкви й пагорба, на якому вона стоїть, та по відведенню підґрунтових вод: виконувався ремонт фасадів, інтер'єра, робилася консервація живопису та різьблення.         У 1970 році на замовлення Софійського заповідника з Віденського музею Альбертіна було одержано фотокопії растрелліївських креслень Андріївської церкви, що там зберігалися. За цими кресленнями київські реставратори (проект архітектора В. Корнєєвої) у 1978 році відновили первісну форму бані, і ця чудова пам'ятка російського та українського зодчества постала перед киянами такою, якою її проектував Б. Растреллі.         Андріївська церква — одна з найяскравіших будівель стилю барокко, який поширився у вітчизняній архітектурі та мистецтві наприкінці XVII — у середині XVIII ст. Прийшовши з заходу, цей стиль підпав під вплив місцевих традицій і набув своєрідних національних рис. Для барочних споруд характерні парадність, ефектність, мальовничість і динамічність архітектурних форм, багатство декору, яскраве контрастне фарбування стін, велика кількість позолоти. Всі ці риси притаманні Андріївській церкві.