Відредагуйте текст Вузька польова дорога одразу за селом пірнає в ранковий розлив тумана і зникає десь у гущині трав та верболозу. Можно піти стежкою, протоптанною через лан ще з осіні, але Юрію Івановичу не хочеться тревожити солодкої задуми колосья, що сховало цю вузеньку стежечку від людського ока… Крізь туманову пелену видно чорнявий ліс. Не вмитий і не росчесаний, він нехотя опускається з підгіря, щоб викупатися в любисткових луках і почати своє літнє довго дення. А темні кущі лозняка — низькорослі, широко-спинні, округлі — здаються худобою, що всю ніч пасласся в луках, а тепер з досвіту розбрелася біля річки і ласує росою. Ось-ось вона нап’єтьсся і вляжецця біля копиць на днювання. Густа, обважніла від роси тиша. Тільки раз–по-раз пролітають у високості різно барвні бабки, виспівуючи свої ніжні пісні. Вони бережуть спокій долини, що прокидаєцця по волі й любить довго ніжитися. Невидимий оркестр оживає не квапно, мовби вслухаючись у тишу, потім грає все владніше, та запальніше, не знаючи спину до пізнього вечіра, чи сповнюється довколишня тиша довколишньою музикою, яку човен відчуває по-своєму.