Напишите есе на тему: мода-поняття мінливе. сьогодні носять короткі йобливчастіджинси, слухають океан ельзи й адель, а ще 30 років тому хизувалися штанцями-кльошами і захоплювалися піснями назарія яремчука кажуть, що справжнємистецтво ві невже й воно підвладне моді? ? ​

Рано-вранці вже вишукалась черга з чоловіків, що хотіли... плюнути в картину в центрі майдану. Серед усіх був і хлопчик Том. Він постійно розпитував чоловіків. А чи правда, що вона усміхається? А чи правда, що їй чотириста років? І що вона зроблена з фарби та полотна...

«Тут уся справа в ненависті до усього, що пов’язане з минулим, — пояснював Грігсбі. — Людина ненавидить те, що її занапастило, що їй життя поламало». «А чи є хоч хто-небудь чи що-небудь, чого ми б не ненавиділи?» — питав Том.

Чоловік погодився. Потім пригадав свята, на які знищували те, що ненавиділи. «Найкраще, — мовив Грігсбі, — було того разу, коли громили завод, який ще намагався виробляти літаки. Ну й потішили ж ми душу! А потім знайшли друкарню та склад боєприпасів — і висадили їх у повітря разом!»

Та ось один з черги промовив, що колись знайдеться людина, яка підлатає цивілізацію. Людина, в якої душа горнеться до гарного.

По кутках обгородженого майданчика стало четверо поліцаїв — вони повинні були стежити за тим, щоб не кидали каміння. «Це для того, — пояснив Грігсбі, — щоб кожному випало плюнути разок».

Том завмер перед картиною, дивлячись на неї. У хлопчиська пересохло в роті. Жінка на картині посміхалася таємничо-сумовито, і Том відчував, як б’ється його серце, а у вухах неначе лунала музика.

«Вона гарна», — мовив він. А потім тихо спитав, як її звати. Йому відповіли, що, здається, «Монна Ліза». Влада постановила, що сьогодні опівдні портрет на майдані буде віддано в руки тутешніх мешканців, аби вони могли взяти участь у знищенні...

Том і отямитися не встиг, як натовп, гукаючи, штовхаючись, борсаючись, поніс його до картини. Почувся різкий звук полотна, що рветься... Поліцаї кинулися навтікача. Натовп вив, і руки дзьобали портрет, наче голодні птахи. А Том стояв осторонь і притискав до грудей шматочок полотна.

Додому він повернувся лише ввечері. Цієї ночі весь світ спав, осяяний місяцем. А на Томовій долоні лежала Усмішка. Він дивився на неї у білім світлі, яке падало з опівнічного неба, і тихо повторював про себе, знову й знову: «Усмішка, чарівна усмішка...»

За годину він усе ще бачив її, навіть після того, як обережно склав та заховав. Він заплющив очі, і знову у темряві перед ним — Усмішка. Лагідна, щира, вона була там і тоді, коли він заснув, а світ охопила німа тиша, і місяць плив у холоднім небі спочатку вгору, потім униз, назустріч ранку.

Коментар

Важкі часи: війна, тяжкі випробування, голод та інші лиха часто роблять людей жорстокими та черствими. Вони втрачають віру у добрі часи, втрачають здатність бачити та розуміти прекрасне. Саме так трапилося з героями оповідання Бредбері.

Та не в усіх людей душа повністю кам’яніє. Давно відомо, що серця дітей більше відкриті для добра й краси, ніж серця дорослих. Можливо тому, що на долю дітей ще не встигло випасти стільки нещасть та втрат? Можливо.

Але, все-таки це не виправдання. Бо, якщо людина втрачає почуття прекрасного, якщо її не хвилюють такі цінності, як витвори високого мистецтва, церковні реліквії тощо, то така людина втрачає саму себе.

Саме тому, через серце маленького хлопчика Тома, автор намагався показати світу дорослих, що колись все зміниться на краще. Що краса, усмішка насправді врятують світ.

І виникне органічна цивілізація, «така, щоб люди могли жити мирно». І бачити красу.

Объяснение:

Весна, ти даруєш силу духу й бадьорість тілу, ти змушуєш соки підніматися по стовбурах, ти фарбуєш у зелень крони та даруєш голос птахам! Як не любити тебе, коли ти розминаєш стегна й розправляєш крила, наповнюєш рядки натхненням, а голову — думками про найпрекрасніше?! Як же не чекати твого приходу в суворому підвалі зимових буднів, мріючи про соковиту травичку й лагідне сонечко, про дзвінкий капіж та теплі деньки? Хіба можна не мріяти про тебе, таку далеку й близьку, бажану незалежно від сезону, що оживає яскравою картинкою в моїй уяві?!

Хіба можливо не милуватися тобою, твоїм цілющим свіжим повітрям, що закликає в далекі мандри, тягне назустріч пригодам? Як не пишатися тобою, не дякувати тобі, що дозволяєш розправити плечі після тягучого бруду осені та важких снігових шапок зими? Скажи, як не дарувати тобі рядки, сповнені любові й обожнювання, поваги та поклоніння? Адже дух мій піднісся, і приємне передчуття наповнило легені, наче свіже повітря з присмаком молодого листя. Ще трохи, і хлинуть потоки з очей матінки-природи та забарвиться світ в яскраві кольори. Голови людські збунтуються, вторячи серцям, і ми, немов підлітки, знову будемо впиватися свіжістю роси, шарудіти вночі листами від коханих, мрійливо зітхати до настання ранку.

Весна, що ж ти робиш, кохана, що твориш, бажана?! Хто може зрозуміти тебе, як не ми, народжені в ці теплі, ситі, щасливі весняні місяці, коли земля вже обласкана сонцем, коли небо вже строкате від птахів, а мох набряк від дощу?! Весна, ми, діти твої, любимо тебе! Так обійми ж нас міцніше, рідненька!