Які уроки тобі подобаються най більше? напиши про це текст розповідь(5-7)

мені більше подобається урок . вона вчить мене розуміти ту сутність яку я раніше не розумів . цариця наук. по її законам вчаться всі навіть вчителі.

мені найбйльше подобаеться урок !   там можна розв'язувати приклади , і , рівняння .   ще на цьому уроці можна дізнатися багато про закони . вивчит таблицю множення і ділення .                                                                                                                                                                                       я люблю !

Всі ми добре знаємо,що наша мова є солов'їна та мелодійна. і,звичайно,ми як справжні патріоти захищаємо її, особливо в такий період для нашої країни. але прикро тільки те,що нашу мову почали так кохати через ві   наша молодь,підлітки загорілися цим патріотизмом завдяки цій ситуації, хоч  якою прикрою вона не була.  вся наша країна дуже стрімко почала відновлювати українську культуру та мову. і можна розглядати цю ситуацію з двох боків. перша сторона це погана  тому що йде війна,а з іншої сторони ми бачимо,що вся країна почала відновлювати свою націю!     тож якщо ми і далі продожимо  з таким шаленим серцем йти вперед,то у нашій українській мові є майбутнє!  

Ніщо так легко не зводить, зближаючи і єднаючи нас, як дорога. міжміська електричка шуміла через поля. не було нічого дивного й незвичайного, коли, зустрівшись в електричці, я відразу заприяз нився зі скульптором іваном будним. мені ім понувало його відкрите, розумне обличчя. різ кий злам брів, стулені губи і, як вмерзлі обіч невеликого рота, складки свідчили не лишепро вольовитість, а й про те, що цей чоловік уміє стримувати задушевність, не виставля ючи її напоказ, як сентиментальну нікчем ність. менш ніж через чверть години я довіда вся, що він їде на день народження своєї мате рі в рідне село чорний дунаєць. коли електричка зупинилась, іван будний ніяково, аж якось знічено запропонував: — а то ході побачите мою роботу, од ну з моїх робіт. ми висіли з електрички. перед нами, кіло метрів півтора від полустанка, відкривалося село, островуючи серед хлібів. за роздумами я й нестямився, як заасфальтованою доріж кою підійшли до пам’ятника. — от! — тільки й мовив скульптор, і я здо гадався: одна з його робіт. пам’ятник жінці — мотрі будній, як свід чив напис — стояв на низькому постаменті. — кілька слів про себе. дозволите? ба чите, я народився в евакуаційному обозі — на шляху, на початку війни. обоз зупинився в цьому селі. налетіли літаки, посипалися бомби. я так і не знаю, хто була моя мати. мо тря будна знайшла мене, немовля, серед міси ва людських тіл і крові. знайшла, принесла і прийняла до своїх шести. її чоловік не повер нувся з війни. ми росли чередою. я завжди хотів їсти. найбільше — деруни. гарячі, зі сковороди. перші були мої. сусідки дорікали й шпетили маму: «та він тобі голову об’їсть. хіба мало, що ти вдова солдатка? хіба ти його народила? » а мама відповідали: «а таки так, я народила його з народної бі» мати тяж ко робили. буряки, буряки — ланище, а на ньому і мати і ми, діти, з ними. перепочивши, мати підіймали свої руки й казали: «пальці, діти пальці — сини, дочки мої» ми мовчки стояли перед пам’ятником. обличчя мотрі будної було повне великої муки і великого болю, але не виражало приреченос ті. різець скульптора вловив безперервний, безконечний рух мислі на її задуманому чо лі — робити діло, бо воно спільне. хіба ми всі не коріння одного дерева? цей різець вловив і сам висвіт материнської душі, який не згасає у зморшках під очима. — іване! іване! до нас, власне, до скульптора хтось гукав. він відгукнувсь: — а я вже тут! — казав мені: — мої брати і сестри — наша гал айстра. ми кожного року збираємось на мамині іменини. до нас наближалися громадкою жін ки і чоловіки, ведучи дітей. ішли, пропахлі сонцем,— народ серця, народ розуму, народ рук — до своєї матері.