Народни прикмети у яких уживаються присливники з ризним ступенем вияву ознаки дийи, наприклад: тепло-теплише.

якщо сьогодні тепло то завтра буде тепліше. у  травні сухо у червні сухіше. якщо на деревах багато інею, то буде більше меду. 

якщо торішній січень був теплий то інший буде холодніше.

перший сніг щільний і мокрий -на вологе літо,і легкий на сухе.

у кожного школяра, студента чимало друзів. до одних друзів можна ставитися добре, до інших – погано. все залежить від їхньої ,  від того, чи зможуть вони стати надійною опорою в скрутну хвилину. справжній друг той, хто ніколи не зрадить, хто буде вірним помічником до кінця життя. якщо, наприклад, чотирнадцятирічний іван допоміг виконати є завдання семирічному юркові, це свідчить не просто про , а про вірність дружби. адже що може бути краще від блиску радості в очах юрка. цим вчинком іван виявив міцність і витривалість характеру, мужність і незламність. дійсно, друзі пізнаються в біді. згадаймо федька-халамидника, який врятував толю, а потім вкінці мужньо помер. не тільки друзі пізнаються в біді, а й рідні, близькі нам люди. як страшно усвідомлювати, бачачи прикуту до ліжка смертельно хвору людину, яку неможливо врятувати. ми відкриваємо своє серце їй   на весь світ, виявляємо надзвичайну любов, повагу, , ми відкриваємо свої душі, змінюємося на краще. знаєте, коли вперто вірити у те, що хвороба зникне і вселяти це хворій людині, то може статися диво і хвороба мине. маленькій дитині, яка побачила всі жахіття війни, вже більше нічого не страшно. вона загартована холодом, голодом і вірою в перемогу і світле майбутнє. справжні друзі, близькі, знайомі, рідні пізнаються і на війні. прикладом може слугувати сьогоднішня гібридна війна в україні. важко уявити, що справжні герої, цвіт української нації гине на полі бою. вірне плече товариша стане в нагоді, щоб убити свого ворога. біда не приходить одна. вона тягне за собою ще купу всіляких чорних смуг, які треба обов’язково подолати. наприклад, у сімейному житті є й чорні і білі смуги життя. тільки в чорних смугах проявляється здатність, наприклад, чоловіка зберегти сім’ю, прогодувати її, забезпечити всім необхідним тощо. наші вчинки повинні залежати від нас самих. байдужість до рідної людини не назвеш патріотизмом, швидше за все, це буде показ своєї черствої душі, кам’яного серця. не можна бути роботом, статуєю, мертвим шматком мармуру. треба бути щирою, заповзятливою, мудрою, цілеспрямованою, велелюбною людиною і все вдасться.

Впівднями з сестрою розговорилися й вона розказала історію знайомих: немає нічого страшнішого, ніж коли через хату чи клапоть землі розриваються зв’язки, брати й сестри втрачають один одного, навіть не ві я знаю такі приклади, вони, на жаль, непоодинокі. двоє братів із моїх далеких прия­телів не розмовляли через дідівсь­ку хату 20 років. ви тільки уявіть собі – цілих два десятки! двадцять весен, літ і зим, які не проживеш заново! хтось скаже – та що вони втратили? що втратили? безмірно, безмежно, незрівнянно багато! хіба можна перерахувати те, що вони пропустили за два десятки літ? брати втратили щемливі звістки про народження нового сонечка, кожен у своїй родині. вони втратили веселі й галасливі святкування днів народжень, коли вся родина, втомлена чаркою-другою та доброю гостиною, сидить за столом і згадує сімейні байки – в такі хвилини і молодь замовкає, захоплено слухаючи старших. вони не мали веселих коляд та великодніх змагань за кращу випічку – і коли в одній родині пасочки порепали, господиня з другої щиро віддає свою найвдалішу братовій, щоб теж мала радість… вони загубили підтримку в недобру днину, пораду в складній ситуа­ції, виручку, а найголовніше – братське щире порозуміння за будь-яких обставин. і навіть над могилами рідних, яких проводжали в останню путь, не могли підтримати один одного, щиро пошкодувати за втратою, бо треба думати, як би на поминках не сісти поряд…   таке буває не лише через май­но. родини втрачають зв’яз­ки через банальні заздрощі, через «дурні голови» когось із половинки в сім’ї (коли людину повністю «відбиває» від її коріння), через наклепи, через,  причин – мільйон, суть в однім – життя йде, як писала ліна костенко, і все без коректур, а при цьому всі ми дружно забуваємо, що «єдиний, хто не  втомлюється, – час.  а  ми  живі,  нам треба поспішати».   поспішати? так! бо 8 липня в україні – день родини. нове свято, якому всього два роки в українській історії, але тисячоліття в пам’яті нашої нації. споконвіку ми були сильними завдяки родині, підтримці, витримці й порозумінню. то чи можна зараз через черепки й каміння їх втрачати? тому – поспішати, бодай привітати братів і сестер зі святом, приїхати до батьків, нагадати двоюрідним про себе й просто побажати сонячного мирного неба. бо хто знає, які коники завтра викине життя, і чи не доведеться нам шкодувати за тим, що втрачене?