По каким причинам производство стеклянной и фарфоровой посуды относится к промышленности строительных материалов? (Беларусь)

Сповнені віри і сили духу, твори Кіплінга були спрямовані на виховання самодисципліни і почуття обов язку. Він тяжів до незвичайного, екзотичного, однак його твори багато в чому були новим явищем в англійській літературі. Письменник писав про звичайних людей, але показував їх, зазвичай, у екстремальних ситуаціях, у незвичних обставинах, коли проступає сутність людини, відкриваються глибини небаченої досі сили особистості. Одним з перших він відреагував на тенденцію демократизації літературної мови та поетичного стилю. Зі сторінок оповідань Кіплінга на читача ринув потік невідомого й неприкрашеного життя. Замість мальовничих описів Індії, котрі траплялися на сторінках модних авантюрних романів, читач побачив похмурі картини злиденності, дикунства, страждання. Він населив оповідання героями, котрі досі не отримали громадянства в англійській літературі. Це туземці, чиї звичаї та життєва філософія були дуже далекі від англійських (“Повернення Імрея“, “Дім Садху“, “Гробниця його предків“), котрі зворушують щирістю, відданістю і в цьому значно перевищують білих володарів (“Діспет“, “Джорджі-Порджі“). Значну частину оповідань присвячено англійцям, що їх доля закинула в цей далекий і для більшості з них чужий світ. Кіплінг не прикрашає своїх співвітчизників. Груповий портрет “доброчинного товариства“ справляє гнітюче враження: чоловіки обмежені й пихаті, жінки манірні й пустоголові. Колоніальне суспільство різноманітне. Зустрічаються і совісливі ідеалісти, котрі серйозно ставляться до своєї місії, але мало хто витримує випробування Індією. Виснажлива одноманітність колоніального життя, відірваність від звичної цивілізації, самотність призводили до трагедій, що про них розповів Кіплінг на сторінках своїх творів “Відкинутий“, “Кінець шляху“, “Берегти як доказ“. Симпатії автора віддані “маленькій людині“ у творах “Будівники мосту“, “Вільгельм-Завойовник“. З’являється добірка віршів, котра започаткувала славу “народного поета“ - “Казармені балади“.

Англія любила свого письменника, захоплювалася його книжками. У 1907 р. Редьярд Кіплінг, перший з англійців, отримав Нобелівську премію за „мужність стилю”.

Так, якщо перші Кіплінгові книжки зазнавали головним чином естетської критики, то на початку двадцятого сторіччя з явилися вже значно вагоміші причини для звинувачень. Людство вступило в грандіозну смугу соціальних перетворень і потрясінь, на тлі яких Кіплінг із його несхитною вірою в історичну місію Британії виглядав анахронізмом. Від письменника відсахнулася інтелігенція, а для повоєнних поетів-авангардистів з кола молодих Т. С. Еліота та Езри Паунда, які тяжіли до складної рафінованої символіки, Кіплінг, що говорив мовою мільйонів і для мільйонів, був не так митцем, як бардом імперіалізму.

Кіплінга визнавали лише як автора розповідей про Мауглі, а всі решта його твори відкидалися через політичні причини

В описі звірів Кіплінгу вдалося досягти такої живої виразності, якої не знає, можливо, жодне з людських облич, зображених у його книгах. У незліченній множині Кіплінгових персонажів люди розрізняються іменами та двома трьома біографічними штрихами, але одразу запам ятовуються Мати Вовчиця і Батько Вовк, ведмідь Балу і безстрашна чорна пантера Багіра. Звірі зберігають у Кіплінга достовірність свого тваринного вигляду, і, разом з цим, кожному з них надана жива, одухотворена характерність і кожен переконливо поводиться відповідно з нею.

Твір побудовано на гострій, напруженій інтризі, яка містить у собі елементи таємниці, фантастики, надприроднього, що є невід ємним для неороматизму.

Неоромантик Кіплінг заперечував прозу „обивательського” життя. Він оспівував мужність, подвиг, романтику пригод, обиравши тлом для своїх сюжетів екзотичну країн - Індію. Його неоромантичний герой, Мауглі непересічна сильна особистість, наділена рисами „надлюдини”, вигнанець, що протистоїть суспільній більшості (як звірям так і людям), шукач романтики та пригод.

Сповнені віри і сили духу, твори Кіплінга були спрямовані на виховання самодисципліни і почуття обов язку. Він тяжів до незвичайного, екзотичного, однак його твори багато в чому були новим явищем в англійській літературі. Письменник писав про звичайних людей, але показував їх, зазвичай, у екстремальних ситуаціях, у незвичних обставинах, коли проступає сутність людини, відкриваються глибини небаченої досі сили особистості. Одним з перших він відреагував на тенденцію демократизації літературної мови та поетичного стилю. Зі сторінок оповідань Кіплінга на читача ринув потік невідомого й неприкрашеного життя. Замість мальовничих описів Індії, котрі траплялися на сторінках модних авантюрних романів, читач побачив похмурі картини злиденності, дикунства, страждання.

Калык Акиев (1883—1953) — акын-импровизатор, комузист, народный артист Киргизской ССР (1939), член Союза писателей СССР (1938). Родился в аиле Кулжыгач Жумгальского уезда Тянь-Шаньской волости (ныне Нарынская область). Отец его Акы занимался охотой и ремесленничеством. Калык рано увлекся пением и в 18 лет был уже известен в округе как акынБольшим событием в жизни Калыка Акиева стало участие в 1919 г. в городе Верном (Алматы) в первом съезде Туркестанской республики в качестве делегата. На торжественном концерте он выступил с песней «Приветствие съезду» («Съездге куттуктоо»).В 1923 г. в Алматы проходил праздник батрацкого союза «Кошчу», на котором Калык был акыном-глашатаем (жарчы). Выполняя роль ведущего, он, согласно традиции народного праздничного церемониала, пел приветственные песни «саламдашуу ыры» и «куттуктоо ыры».

Калык Акиев изучил алфавит (сначала арабский, затем латинский) и, как он сам говорил, в возрасте 45 лет впервые взял в руки перо. Он самостоятельно записал все свои стихи — в 1930-е годы три его поэтических сборника вышли в свет.

В 1936 г. вместе с другими народными музыкантами и певцами Калык перешел из Кыргызского государственного музыкально-драматического театра во вновь организованную Кыргосфилармонию и играл в оркестре народных кыргызских инструментов под управлением П. Шубина.