Каковы причины особой политической нестабильности в странах латинской америки? чем объяснить слабость демократических режимов в этих государствах? можно ли считать, что период военных диктатур для них пройден?

Каковы причины особой политической нестабильности в странах Латинской Америки?

В первую очередь, Латинская Америка перескачила от ранних форм цивилизации к промышленным формам капитализма, и во много страны Латинской Америки просто переняли полностью скопированные формы развития и какие-то элементы развития с США и Канады, а потом влияние началось со стороны Испании и Португалии. Поэтому самобытность и собственные особенности не учитываются, практики такой нет, а власти хотят все – так, получается политическая нестабильность.  

Чем объяснить слабость демократических режимов в этих государствах?

Например, конституция Мексики есть чистая конституция США, но в действительности это так не работает и оба государства являются совершенно разными. Слабость демократических режимов в Латинской Америки обуславливается точно такими же причинами как и слабость демократических режимов в странах СНГ – нет настоящего желания жить в демократии и нет верховенства права, законы только создаются, но не соблюдаются, а также есть желание соответствовать остальному миру.

Можно ли считать, что период военных диктатур для них пройден?

Период военных диктатур в классическом смысле, наверное, пройден для всех. Теперь военные демократии с тем же деспотом-вождем-царем, но также с выборами. Хотя там диктатуры имеют более слабый характер, чем в СНГ, если судить хотя бы по делам, возбужденным о коррупции.  

Реформы 20—30-х годов мало изменили положение в государстве, и дальновидные политики турецкого султана хорошо понимали это. Одним из таких политиков, завоевавших доверие султана, был Мустафа Решид паша (1800—1858). Долгие годы он находился на дипломатической службе во Франции и Англии, работал министром иностранных дел. Под руководством М. Решида был разработан план новых реформ. Их целью было укрепление власти султана, прекращение национально-освободительного движения на Балканах и давления европейских держав на Турцию, реформация государственного устройства страны по образцу западных держав.

Xотя указ о реформах был подготовлен в годы правления султана Махмуда II, он вступил в действие при правлении его сына Абдулы Меджида. В ноябре 1839 г. перед летним дворцом султана Гюльхане народу торжественно объявили Священный указ — “Гюльхане хатт-и шериф”. Это послужило началом нового исторического периода в Турции реформаторской эпохи — танзимата — реорганизации. “Гюльхане хатт-и шериф” содержал три основные идеи обновления: обеспечение безопасности жизни и собственности каждого гражданина империи независимо от вероисповедания, правильное взимание налогов с граждан, сокращение сроков военной службы.

Объяснение:

Криза середньовічного світобачення, а також хід соціокультурних процесів пізнього Середньовіччя призвели до якісних зрушень у європейській культурі. Ці зрушення були пов'язані зі зростанням значення та авторитету міст, збільшенням їх питомої ваги та значення як в економіці, так і в духовному житті суспільства. У XIV—XV ст. міста стали центрами торгівлі, виробничої діяльності, освіти, науки, духовних пошуків. Вони — осередки формування нового погляду на світ, на людину, її можливості. Яскравим свідченням того було мореплавство, де зростав інтерес та вироблявся смак до далеких морських експедицій, в умовах яких людина все більше проявляла свою автономність і дослідницькі можливості. Посилювалася критика ортодоксальної релігійної догматики, особливо в аспекті її розходження з реальною практикою суспільства, життям і діяльністю представників кліру. Усі ці процеси в особливо концентрованому вигляді проявилися в Італії XIV—XV ст., де й виникло явище Відродження.

Донині в науці точиться дискусія щодо того, куди віднести епоху Відродження: вважати її завершальним етапом Середньовіччя чи першим акордом епохи Нового часу? Річ у тім, що Відродження несе в собі риси, які споріднюють його як із Середньовіччям, так і з Новим часом. З одного боку, Відродження не відкидає вихідних положень християнського світобачення, а лише змінює у ньому акценти (щоправда, іноді досить радикально), а з іншого — тут розвиваються деякі явища суспільного життя, які повною мірою розгорнулися у наступну історичну епоху. Тому велика кількість дослідників історії та культури вважає добу Відродження перехідною епохою. Зовнішньою ознакою і приводом до назви епохи послужило масове захоплення у той час античною культурою та літературою, які на певний момент постали для культурного загалу як неперевершені зразки людського самовиявлення. Але при всьому тому діячі епохи розуміли, що повернутися у минуле неможливо. Що ж тоді відроджували в зазначену епоху? Певною мірою, безперечно, античну культуру, але ще більше — погляд на світ, не обмежений санкціями влади чи Церкви, а орієнтований на виявлення всієї повноти життєвих проявів людини. Саме такий погляд діячі Відродження знаходили і цінували в античності.