Підготувати повідомлення за темою утвердження принципів громадянського рівноправ'я у франції від декларації прав людини і громадянина до цивільного кодексу наполеона

1. Війни періоду Консульства

У

зовнішньополітичній діяльності Наполеона в період Консульства чільне

місце посідала боротьба з другою антифранцузькою коаліцією (1798—1801

рр.), прагнення збільшити підвладні французам території і,

використовуючи їхні ресурси, знищити свого головного супротивника —

Велику Британію. Війна з другою коаліцією завершилася блискучою

перемогою Наполеона. Стрімко й неочікувано для австрійців здолавши

Альпи, 14 червня 1800 р. він ущент розгромив їх під селищем Маренго.

Наполеонівські

війни — поняття, яким визначають війни, що вела Франція та її союзники в

періоди Консульства (1799—1804 рр.) та Імперії Наполеона I Бонапарта

(1804— 1814, 1815 рр.) проти коаліцій європейських держав.

За

підписаним 1801 р. Люне-вільським миром Австрію було витіснено з

Італії, і вона погодилася визнати кордони Франції за лівим

берегом Рейну. За Ам’єнським миром із Великою Британією, Франція

повернула свої володіння у Вест-Індії, але залишила Єгипет. У війні

встановився тимчасовий перепочинок, але через рік бойові дії

відновилися. У союзі з Наполеоном виступала Іспанія, за до флоту

якої він збирався підкорити Велику Британію. У 1802 р. Франція захопила

П’ємонт в Італії, а в 1803 р. підкорила Швейцарію.

Наполеонівські

війни, які розпочалися в Європі в період Консульства, хронологічно

продовжували війни Великої французької революції кінця XVIII ст., проте

відрізнялися за своїм характером. Незважаючи на загарбницький характер,

вони сприяли поширенню революційних ідей та руйнуванню «старого

порядку». Вони велися в інтересах французької буржуазії, яка прагнула

закріпити свою перевагу в континентальній Європі. Головними противниками

Франції в наполеонівських війнах були Велика Британія, Австрія та

Росія.

2. Війни періоду Першої імперії

У

серпні 1805 р. сформувалася третя антифранцузька коаліція (1805 р.). На

відміну від попередніх, своєю метою вона проголосила не боротьбу з

революційною Францією, а опір загарбницькій політиці Наполеона I.

Останній, у свою чергу, збирався завдати головного удару Великій

Британії. Із цією метою Наполеон готував велику армію вторгнення. Однак

спочатку він вирішив вивести з гри слабку Австрію, і рушив туди зі

своїми основними силами. 20 жовтня 1805 р. в битві біля міста Ульм на

Дунаї він примусив капітулювати головну австрійську армію. Однак майже

одночасно із цією перемогою французи зазнали поразки. 21 жовтня 1805 р. в

найбільшій морській битві XIX ст. біля мису Трафальгар, неподалік

Гібралтарської протоки, об’єднаний французько-іспанський флот був майже

повністю знищений британською ескадрою адмірала Гораціо Нельсона.

У

листопаді 1805 р. Наполеон переможним маршем увійшов до Відня. На

до австрійцям прийшла російська армія. 2 грудня 1805 р. під

Аустерліцем (територія сучасної Чехії) відбулася «битва трьох

імператорів». Наполеон I вщент розгромив об’єднану армію австрійського

імператора Франца II та російського імператора Олександра І. Унаслідок

цього третя антифранцузька коаліція розпалася. У 1806 р. Наполеон I

примусив Франца II зняти із себе титул імператора Священної Римської

імперії німецької нації. Відтепер підвладні Францу II землі називалися

Австрійською імперією, а він сам став імператором Францом І.

У

липні 1806 р. Наполеон I створив із 16 південнонімецьких держав

Рейнський союз під своєю протекцією. Це прискорило появу четвертої

антифранцузької коаліції (1806—1807 рр.). Наполеон діяв швидко й

рішуче. 14 жовтня 1806 р. відбулися дві вирішальні битви під Ієною та

Ауерш-тедтом, у яких його війська знищили прусську армію. 27 жовтня 1806

р. Наполеон урочисто вступив до Берліна.

21 листопада 1806 р. в

Берліні імператор французів підписав декрет про Континентальну блокаду,

за яким залежним від нього й союзним країнам заборонялося торгувати,

підтримувати поштові та інші зв’язки з Великою Британією. Порушникам

заборони загрожувала конфіскація майна. Однак ця заборона більше

зашкодила торгівлі французів, ніж британців.

Подробнее - на -

Свобо́да сло́ва — право человека свободно выражать свои мысли. В настоящее время включает свободу выражения как в устной, так и в письменной форме (свобода печати и средств массовой информации) ; в меньшей степени относится к политической и социальной рекламе (агитации) . Это право упомянуто в ряде международных и российских документов, среди которых Всеобщая декларация прав человека (ст. 19), Европейская Конвенция о защите прав человека и основных свобод (ст. 10) и Конституция Российской Федерации (ст. 29). Свобода слова иногда вступает в противоречие с правами и свободами других лиц. При свободе слова нет политической цензуры, кроме того, что запрешено законом (например, разжигание национальной, религиозной или иной ненависти) . А гласность. . Гласность - это такая уродливая форма свободы слова, когда есть цензура. Такая недоделанная свобода слова. В узком смысле, в современном словоупотреблении, основной компонент политики перестройки, проводимый М. С. Горбачёвым во второй половине 1980-х в СССР и заключавшийся в существенном ослаблении цензуры и снятии существовавших в советском обществе многочисленных информационных барьеров.

Е. Замятин о будущем литературы в статье «Я боюсь» (1921). В этой статье в полной мере проявилось свойственное писателю качество быть неудобным для властей автором. 1921 год — это год сложный и противоречивый, по словам К.А. Федина, самый двусмысленный год революции: с одной стороны, революция продолжалась, а с другой — была провозглашена новая экономическая политика, допускавшая частную собственность. В сфере литературы этот год был отмечен смертью А. Блока, расстрелом Н. Гумилева. Это также год жестокого подавления Кронштадтского мятежа: матросы Кронштадта — вчерашние рабочие и крестьяне — восстали против советской власти. Статья Е. Замятина была расценена цензурой как заупокойная советской литературе, как статья глубоко пессимистическая по отношению к будущему. Что же встревожило Е. Замятина? Чего он «боялся»?