Внешняя политика Екатерины 2 западное направление(5 штук)​

Главным итогом внешней политики Екатерины 2 можно считать завершение формирования территории Российской империи. В ее состав вошли почти все восточнославянские земли и на юге границы достигли естественных пределов, то есть до Северного Кавказа и Черного моря.Первым крупным успехом на западном направлении для Екатерины II стал раздел Речи Посполитой в 1772 году. Его причиной стал вопрос о положении некатолического населения этого государства. На престоле Речи Посполитой находился Станислав Август Понятовский – ставленник Екатерины. Против него выступила часть шляхты, они образовали Барскую конфедерацию, которая вскоре была разгромлена русской армией в союзе с польским королем. Это событие совпало с успехами российской армии в войне с Османской империей, поэтому короли Пруссии и Австрии предложили Екатерине II организовать раздел Речи Посполитой. По итогам раздела Польша потеряла 380 тыс. кв.км. территории и 4 миллиона населения.

Что касается собственно религии древней Греции, то (если не брать во внимание удивительно яркую и тщательно разработанную мифологию) она не содержала в себе ничего оригинального. У греков никогда не было ни священных книг, ни богословия, ни религиозно-нравственных заповедей. Жрецы не составили здесь могущественной корпорации и не играли значительной политической роли, как это было, например, в Египте.

Если египетское духовенство являлось средой, в которой культивировалась богословская мысль, медицина, математика, если израильское духовенство боролось за нравственное воспитание народа, то греческие жрецы были только совершителями ритуалов, произносителями заклятий и устроителями жертвоприношений. Поэтому многие религиозные представления были оформлены здесь не богословами в подлинном смысле слова, а поэтами - прежде всего Гомером и Гесиодом.

Війна 1914–1918 рр. розгорнулася між двома угрупованнями держав – Троїстим союзом, який об’єднував Німеччину, Австро-Угорщину та Італію, та Антантою, до якої входили Франція, Росія та Велика Британія.

Основною причиною кризи було небачене загострення суперечностей між провідними країнами світу в економічній, військовій і колоніальній сферах. Особливо гостре економічне суперництво виникло між Великою Британією та Німеччиною, яка наприкінці XIX – на початку XX ст. випередила Велику Британію за темпами індустріалізації, а її частка у світовому промисловому виробництві перевищила частку Британії. Між ними також існувало гостре військово-морське суперництво. Тоннаж військових кораблів Німеччини збільшився з 1880 р. по 1914 р. у" 15 разів, а Великої Британії – в 4 рази. Німецький флот за всіма показниками став другим у світі після британського, і різниця між ними постійно скорочувалась.

Другою причиною війни був той факт, що на початку XX ст. розвиток науково-технічного прогресу призвів до появи нових, потужніших засобів винищення людей. Почалася гонка озброєнь, на якій наживалися військові корпорації. Водночас відбувалася мілітаризація економіки та свідомості величезних мас людей.

Третьою причиною війни було прагнення правлячих кіл провідних країн світу подолати внутрішньополітичні кризи, наростання революційного і національно-визвольного рухів у радикальний б – готуванням до війни.