Как называлось население восточного Дешт – и Кипчака​

В позднем Средневековье и Новое время Половецкую степь населяли народы кыпчакской группы: татары, башкиры, ногайцы, казахи, кумыки, каракалпаки и другие. Считается, что половцы вошли в состав татар, казахов, киргизов, башкир, ногайцев и других народов.

"Гуси Рим "-

В 390-м году до р. X. дикие народы галлы напали на римлян. Римляне не могли с ними справиться, и которые убежали совсем вон из города, а которые заперлись в кремле. Кремль этот назывался Капитолий. Остались только в городе одни сенаторы. Галлы вошли в город, перебили всех сенаторов и сожгли Рим. В середине Рима оставался только кремль — Капитолий, куда не могли добраться галлы. Галлам хотелось разграбить Капитолий, потому что они знали, что там много богатств. Но Капитолий стоял на крутой горе: с одной стороны были стены и ворота, а с другой был крутой обрыв. Ночью галлы украдкою полезли из-под обрыва на Капитолий: они поддерживали друг друга снизу и передавали друг другу копья и мечи.

"Горе побеждённым"-латинское крылатое выражение, которое подразумевает, что условия всегда диктуют победители, а побеждённые должны быть готовы к любому трагическому повороту событий. Выражение связано с событиями 390 г. до н.

"Пиррова победа"- Происхождением это устойчивое выражение обязано временам войны римлян с эпирским царём Пирром — тогда, в битве при Аускуле в 279 году до н. э., эпирская армия в течение двух дней вела наступление на войска римлян и, в конце концов, сломила их сопротивление. При этом потери в его войске, состоящем из профессиональных и опытных воинов, были столь велики, что Пирр (во всяком случае, как излагают этот эпизод римские историки, по этническому происхождению в большинстве своём — греки [см. в конце статьи]) заметил: «Если мы одержим ещё одну победу над римлянами, то окончательно погибнем» или, по другой версии, «Если я одержу ещё одну такую победу над римлянами, у меня не останется ни одного воина из тех, что прибыли вместе со мной».

Объяснение:

У першій чверті 18 століття під Полтавою у селі Жуки народився історичний у всіх відношеннях твір. У ньому автор зафіксував деякі події з недалекого для нього минулого. У дослідників немає сумніву – цей твір належить до традиції так званих «козацьких літописів».

Водночас, практично ніхто не сумнівається – хто підсумовував цю традицію, адже у ньому поряд із викладом численних фактів постійно звучить гірке для української історії запитання «Чому?».

Це Самійло Васильович Величко, який дає відповіді і водночас залишає право на остаточні пояснення своїм нащадкам .

«Діди розказували по тих часах, що тут лежить писака якийсь. Ну, тоді люди не знали - хто тут лежить . Тепер ми уже точно знаємо, що він похований тут: Самійло Величко лежить тут – на нашій землі жуківській.»

Наприкінці минулого року президент Ющенко тут взяв участь у церемонії освячення каплиці Покрови Пресвятої Богородиці. Сам храм зруйнували у 30-х роках у запалі більшовицької боротьби із наслідками минулого.

Жорстоке знищення гетьманської столиці Батурина військами Меншикова, наслідки Руїни, тобто зруйновані міста та села Правобережної України, де кістки людей лежали десятиліттями непохованими. Все це на власні очі бачив Самійло Величко, що і спонукало його на написання літопису. Він охоплює період від часів повстання Богдана Хмельницького до початку 18 століття.

Доля не подарувала Самійлові Величку особистого щастя та матеріальних благ. А ось щодо можливостей історичних досліджень - була щедрою. Вірогідно, майбутній літописець був випускником Києво-Могилянської академії, знався на історії, літературі та володів п’ятьма мовами. Тривалий час служив канцеляристом у генерального писаря Василя Кочубея, а близько 1704 року перейшов на службу до Генеральної Військової Канцелярії.

Мав доступ до джерел давніх часів, а також до найсекретніших державних документів своєї доби – доби Івана Мазепи. Можливо, служба у гетьмана і призвела потім до арешту – у 1708 році. Царський уряд протримав його у в’язниці майже десять років. Швидше за все, звільненню сприяли клопотання реабілітованого на той час роду Кочубеїв. У їх володіннях, у Диканьці та у Жуках і був написаний літопис.

Його шанували і в часи російської імперії і за радянських часів, адже мав, як зараз кажуть, проросійський погляд на історію України.

Сучасні дослідники не такі однозначні.

Тарас Чухліб, доктор історичних наук: «Чому він трошки там недолюблював Івана Брюховецького чи Івана Мазепу. Я для себе зробив такий висновок, бо Величко писав в умовах, коли творилася Російська імперія, коли заборонялося якщо не все, то частина українського, і Самійло Величко писав для своїх наступників, щоб колись прочитали нашу справедливу історію, але трохи завуальовуючи і трохи даючи такі негативні оцінки нашим гетьманам, але для того, щоб вони залишилися в нашій історії. Якби він про них писав лише позитивно, то очевидно літопис Величка до нас не дійшов би.»

Мабуть, дослідники ще довго дискутуватимуть про головні світоглядні позиції Самійла Величка. Можливо, істинна посередині.

Він тужив за часами, коли існувала сильна гетьманська влада, водночас літописець жив у часи, коли, принаймні, у козацької старшини формувався погляд на історію України в контексті зародження Російської імперії, вважаєдоктор історичних наук Віктор Брехуненко:

«Самійло Величко в цей час переживає внутрішню драму, внутрішній конфлікт між оцими двома своїми ідентичностями. І видно чітко по літопису, що українська складова бере гору.»

"Перший історик"

Любов'ю до України просякнуті сторінки літопису . Її називає «матка наша”, «милая отчизна» . Докоряє , що її керманичі так і не змогли ні зупинити Руїну, ані потім її повністю подолати. Величко дивується, чому на відміну від більшості європейських народів українська історія не була ретельно описана та осмислена, і завзято долає прогалину.

Доктор історичник наук Юрій Мицик: «На Величку можна сказати завершується процес переходу літописання до історіографії в сучасному розумінні. І Величко є останнім літописцем, ну, не останнім, ну, принаймні - першим істориком. Якоюсь мірою він є предтечею Сковороди.»

Літературознавці також із зацікавленістю досліджують літопис Величка, адже написаний він цікавою козацько-канцелярською мовою. До того ж, літописець не шкодував сторінок для суто поетичних творів. Незаперечним є і вплив літопису на українську літературу, особливо на Тараса Шевченка.

Рукописні оригінали історичної пам’ятки збереглися частково. Нині вони у Санкт-Петербурзі. Ведуться переговори з російськими дослідниками про підготовку академічного видання.

Однак в Україні вже здійснено видання унікального твору. На сучасну українську мову його переклав Валерій Шевчук. Сталося це майже двадцять років тому, 1991 року, отже знайти цю книгу непросто.

Сам автор, який вже сліпим і у злиднях дописував твір свого життя, закликав: «Ласкавий читальнику, коли що здасться тобі в цій моїй праці непевне й неправильне, то може воно так і є …., але не знищуючи й моєї нікчемної праці, виправ мене даним тобі від Бога розумом»