Подумай, как бы рассказал о своём приключении сам гулливер. составь план и перескажи текст от лица героя

Любов приходить і час зупиняється, всі почуття миттєво виходять з рівноваги в очікуванні незнаного. В калюжах життя відбиваються промені невловимої трепетної радості, коли душа спалахує барвистими іскрами мрій і лине у світ Ромео і Джульєтти. Кришталева чаша кохання наповнена краплинами радощів і страждань, злетів і падінь, надій і розчарувань. Розбити її – значить навіки зранити гострими осколками душу, зламати ніжну квітку, напоєну п’янким вином щастя. Пелюстки таких квітів, свіжі і прив’ялі, вранішні і вечірні, весняні і осінні, торкнувшись поетичного таланту, впали безцінними перлами на палітру «вічних образів» у світовій літературі.

Герої «Ромео і Джульєтти» молоді, чисті серцем. Живуть відчуттям величезної радості буття, а потім – безмежного щасливого почуття. Оптимізм автора виявляється сильнішим за людиноненависництво і користолюбство. «Ромео і Джульєтта» – найвизначніший гімн коханню. Почуття юнака і дівчини з ворогуючих родин – не тільки пристрасне, яке не визнає ніяих перешкод, але й почуття, що збагачує душу. Шекспір дуже поетично показує народження й розвиток цьо го високого почуття.

Перше кохання, кажуть, найсильніше. Бо приходить рожевими серпанками юності, зачіпає серце криком ліричної пісні, збурює почуття, перетворюючи всі думки на солодкі мрії, що несуть, несуть у вир романтики…

Кохання перетворює героїв. Ромео береться за зброю. Джульєтта по-дитячому безпосередня й відверта. Покохавши, вона починає краще розумітися на людських взаєминах – краще, ніж її батьки. Те, що Джульєтті лише тринадцять років, ще раз доводить: великі почуття доступні й юним душам. Відданість коханому, віра в Ромео, рішучість – усе це робить Джульєтту найяскравішим символом найпрекраснішого людського почуття. Герої боряться за право вільного вибору в коханні. Кохання Ромео і Джульєтти – нестримне, чисте й героїчне – триває лише декілька днів і протистоїть давнім поглядам і відносинам. Ворожнеча родин – пережиток давнього, проте воно має силу і здатне заважати утвердженню нової моралі, нового порядку. Закохані оточені сліпою і ненависною ворожнечою. З рішучістю Джульєтта п’є снодійне зілля. Розділити з коханим його долю – у цьому вбачала Джульєтта свій обов’язок. Дівчина гинее тільки-но зазнавши щастя кохання, про яке мріяла і яке виплекала у своєму серці. Без Ромео життя втрачає смисл, бо двічі кохати неможливо…

Це справжній бій за вільне життя й права людини. Трагічна загибель дітей примирила ворогуючі родини, але якою ціною! Своєю смертю закохані ніби купують перемогу нового принципу – принципу миру, дружби, кохання. Народилася нова істина: людські почуття святіші й значніші за вікові забобони. Так було й так буде завжди, доки живее людина.

Кохання потребує особливого ставлення до себе. Його слід нести високо й оберегти від стороннього впливу. Воно – найбільша цінність двох. І лише вони мають право її торкатись, її відчувати, про неї говорити і діяти згідно з її поривами. Це почуття надає сили, впевненості в собі, здатності вирішувати недосяжні справи. Кохання – це антонім злоби та ворожнечі. Воно примирює людей, пом’якшує навіть зачерствілі душі.

Образи Ромео і Джульєтти хвилюють кожне покоління людей, надихають на творчі пошуки митців різних часів. Ми їх називаємо «вічними», бо вони носії дзеркал людської душі, де відбиваються найсокровенніші думки й найзаповітніші мрії. Це істинні скарбниці духовності. На дні яких стоїть печать вічності, де любов і лірика зливаються в єдине ціле, ім’я якому – безсмертя. І кожен читач вчиться на цих образах розуміти не тільки минуле, але й сучасне.

Объяснение:

Во нравственности, борьбы добра со злом – веч­ны. В любой литературе мы найдем произведения, в кото­рых они тем или иным образом затронуты. Даже спустя десятилетия и столетия мы снова и снова обращаемся к образам Дон Кихота, Гамлета, Фауста и других героев ми­ровой литературы.

Проблемы нравственности и духовности, добра и зла волновали и русских писателей. Надо было быть очень сме­лым человеком, чтобы говорить так, как это сделал неиз­вестный автор “Слова о полку Игореве”;

как делал это один из первых русских проповедников киево-печерский игумен Феодосий, за что навлек на себя княжеский гнев. В последующие времена передовые русские писатели про­должали осознавать себя независимыми от воли князей и царей. Они понимали свою ответственность перед народом и отечественной историей, ощущали себя более высокими по своему призванию, чем сильные мира сего.

Стоит вспом­нить Радищева, Пушкина, Лермонтова, Гоголя, Льва Тол­стого, Достоевского, многие другие имена русских писа­телей нового времени.

В нынешнее время, когда мы только-только вступили в XXI век, когда в повседневной жизни

буквально на каж­дом шагу приходится сталкиваться с аморальностью и без­духовностью, нам как никогда прежде нужно со всей от­ветственностью обратиться к урокам нравственности.

В книгах замечательного писателя Ч. Айтматова герои всегда ищут свое место в жизни. Они изо дня в день восходить к сияющему совершенству духа”. Напри­мер, в романе “Плаха” писатель попытался “отразить всю сложность мира, чтобы читатель вместе с ним через духовные и поднялся на более высо­кую ступень”.

Главный герой произведения – сын священника Авдий Каллистратов. По словам духовных наставников семина­рии, он еретик. Авдий стремится к тому, чтобы нести доб­роту и справедливость в мир, полный жестокости и равно­душия.

Он верит, что может оказать влияние на юнцов, собирающих анашу, очистить их души от черствости и безразличия к самим себе и тем, кто находится рядом с ними. Авдий стремится к любви и правде и совсем не догадывается, какая бездна безнравственности, жестокос­ти и ненависти откроется перед ним.

Встреча героя с собирателями анаши становится свое­образной проверкой сил и возможностей. Авдий как может старается донести им светлые идеи справедливости. Но этих идей не могут понять ни главарь “анашистов” Гришан, ни его напарники. Они собирают коноплю ради де­нег, а остальное для них не важно.

Они считают Авдия сумасшедшим “попом-перепопом”, чужим в их кругу.

Авдий наивно полагает, что главным оружием в борьбе за человеческие души, за нравственность в отношениях между людьми является слово. Но постепенно выясняет­ся, что “анашисты” и обер-кандаловцы говорят с ним на разных языках. В результате анашисты выбрасывают его из вагона поезда, а обер-кандаловцы распинают на саксау­ле.

С наивной верой в возможность очищения мира от зла и безнравственности искренним душевным словом Авдий взо­шел на свою плаху.

Что заставляет человека сворачивать с правильного пути? В чем кроются причины перемен, происходящих с ним? К большому сожалению, на подобные во лите­ратура не может дать однозначного ответа. Литератур­ное произведение лишь представляет типичные проявле­ния нравственных болезней времени.

Главный же выбор остается за нами — реальными людьми, живущими в ре­альном времени.

Нравственные проблемы являются своего рода вторым оборотом ключа в повестях В. Быкова, который открывает дверь в произведение, при “первом обороте” представляю­щее собой незначительный военный эпизод. Больше всего писателя интересуют обстоятельства, в которых человек должен руководствоваться не прямым приказом, а исклю­чительно своими нравственными принципами. Ивановский (“Дожить до рассвета”), Мороз (“Обелиск”), Сотников (“Сотников”), Степанида и Петрок (“Знак беды”) – вот далеко не полный перечень героев В. Быкова, которые оказываются в ситуации нравственного выбора и с честью выходят из нее.

Погибает Алесь Мороз. Но перед смертью он “сделал больше, чем если бы убил сто немцев”. Гибель Сотникова оказывается почетнее жизни, купленной Рыба­ком.

Погибают Степанида и Петрок, до последней минуты своей жизни отстаивая свои личные нравственные прин­ципы.

“Истинный показатель цивилизации – не уровень бо­гатства и образования, не величина городов, не обилие урожаев, а облик человека”, – говорил Р. Эмерсон. Когда мы совершенствуем себя, мы тем самым совершенствуем и окружающий нас мир. И мне кажется, что только путем нравственного развития человеческое общество сможет достигнуть вершин совершенства.

Как то так:)