Самойленко: не вмре поезія худ аналіз

Інша любов переповнювала серце самійленка — любов до поезії. він безмежно вірив у те, що істинна поезія — із категорій вічних і існуватиме на землі доти, поки існуватиме людство.  не вмре поезія, не згине творчість духа,  поки жива земля, поки на ній живуть,  поки природи глас людина серцем слуха, —  клопоти крамарські її ще не заб'ють.  на думку поета, саме поезія не дає приспати в людині розум, фантазію, мрію. і житиме поезія, допоки люди мріятимуть і прагнутимуть високо злетіти до зір чи зазирнути у незвідані краї. і навіть коли людство зчерствіє, перестане мріяти і дбатиме лише про їжу, "про дух забувши свій", саме поезія розбудить людей від ситого сну. бо така вона, суть людини: завжди хочеться чогось вищого, що й розбудить "рої забутих мрій".  до проблеми місця поезії в суспільстві і долі поета, як виразника найвищих і найблагородніших прагнень людини, зверталися і звертаються поети усіх часів. кожен розкриває цю тему по-своєму. оригінальність вирішення цієї проблеми для самійленка міститься у трьох простих і водночас геніальних словах — "не вмре поезія".  і поки на землі є ще одна сльозина,  поезія її нащадкам передасть;   і поки на землі ще втіха є невинна,  поезія в її ще радощів додасть.  сказано просто і зрозуміло. мене ці слова переконали. для себе вирішую, що до поезії треба ставитися більш уважно і шанобливо. а головне — треба вміти її почути. почути від першого і до останнього рядка. адже провідна думка в. самійленка міститься в останній строфі вірша. можливо, звучить трохи пафосно, але красиво і переконливо:   а якщо людськості зла доля присудила  діждатися колись життя свого кінця,  то буде на землі останняя могила —  останнього співця. 

цитати точно навести не можу,   але сподіваюся це тобі

дуже розумний, талановитий художник і відмінник юлько ващук неймовірно самотній. і ця самотність, відмежованість від інших, неможливість жити так, як живуть його однолітки, відсутність повноцінного спілкування з дорослими, з якими йому було б цікаво, поступово їсть цього героя зсередини. його випробування – постати перед світом і знайти себе на його просторах. це неймовірно складно, особливо коли ти сам, і нікому зрозуміти і підтримати, а та справа, до якої маєш найбільший хист, не поцінована.

у юлька немає внутрішнього стрижня, він загублений між історичними епохами, які вивчає, і людьми, до яких йому байдуже, і яким він потай заздрить, бо інші радіють життю. юлько хоче спілкуватися, але боїться спілкування, навіть його найкращий друг славко беркута водночас є в очах юлька ворогом, якому юлько мститься підлістю за те, що вважаю славкове життя надто простим порівняно зі своїм. і цей складний психологічний клубок проблем породжує жорстокість, невпевненість, внутрішню неорганізованість і нестійкість світосприйняття. спочатку юлько ображає поранену сороку, потім принижує інших, тоді намагається підмовити місцевих хуліганів побити славка, підстерігши його ввечері, коли той вертається з тренування, а коли ситуація складається так, що план з побиттям провалюється, а юлько опиняється в міліції, хлопець називається славковим іменем, чим спричиняє купу проблем своєму однокласникові.  

в якомусь сенсі мені неймовірно шкода цю людину, яка заплуталася в собі, бо я його розумію. багато неординарних талановитих підлітків помиляються, намагаючись знайти своє місце під сонцем. єдиний шлях, як на мене, це повірити у своє обдарування. лише тоді, згодом і навряд швидко, коли людина буде гідна спілкування з так само неординарними і талановитими, знайдуться й однодумці, й визнання у суспільстві.  

опуститися до рівня інших і розчинитися серед колективу, бути таким, як усі, – не вихід. зробити жорстокість і зневагу своїм непробивним щитом і гострим мечем – не вихід так само. але, певно, саме так з розумних й обдарованих виростають геніальні злочинці, які мстяться суспільству за свої не розділені думки і радощі, за свою невимовну самотність. якщо, звісно, життя не ламає їх раніше… чи знайде цей єдиний правильний шлях юлько? цю відповідь авторка залишає за кадром. але я сподіваюся, що таки знайде.

самопожертва, порядність, чуйність, любов, доброта — в наш час, на жаль, ці слова майже втратили свою цінність. деякі з наших сучасників вважають, що сьогоднішнє суспільство деградує через складні економічні і соціальні чинники. але, наприклад, за часи великої вітчизняної війни умови життя наших співвітчизників були не кращі: в одну мить людина могла втратити домівку, близьких і навіть власне життя. та попри все, більшість залишалася справжніми людьми. прикладом цього може бути головний герой повісті г. тютюнника «климко».

хлопчик, який залишився сиротою, коли почалася війна, виховувався своїм дядьком кирилом. він дуже любив климка і часто розпещував гостинцями. при всьому тому дядько уважно слідкував за успіхами климка у школі, привчав його до самостійності. напевне, турбота та любов і виховали у хлопчика ті людські риси, які у всі часи ціняться понад усе. це здатність любити інших, від усього серця турбуватися про ближніх, готовність піти заради них на самопожертву. але в чому ж полягають моральні та етичні уроки доброти, які дає нам климко? у чому ж виявляється безмежна любов хлопчика до людей?

після загибелі від фашистської бомби дядька кирила климка запрошували жити до себе знайомі й незнайомі люди, але, щоб не обтяжувати і без цього їх важке воєнне життя, хлопчик відмовився. але все це дрібниці у порівнянні з тим, що підштовхнуло його у подорож і що стало причиною його загибелі. восени, босий, климко пройшов до слов’янська майже двісті кілометрів, щоб роздобути там сіль, а потім, повернувшись додому, обміняти цю сіль на їжу для свого товариша, його дідуся, шкільної вчительки та її маленької доньки.

тобто климко вирушив у смертельно небезпечну подорож заради сторонніх людей. і що ж, як не турбота про їхню долю та любов, змусило цього хлопчика? а що заважало климкові залишитися у слов’янську у тітки марини, яка готова була його навіть всиновити? це все та ж відповідальність за долю ближніх, все те ж почуття обов’язку перед іншими, турбота і любов. все це і штовхало климка найскоріше відправитися у зворотній шлях і повернутися до тих, хто чекав на нього і чекав на те, що він врятує їх і принесе їжі.

дуже трагічний фінал повісті. коли климко вже бачить рідне місто і радіє тому, що майже дійшов додому, він зустрічає радянського солдата, який тікає від німця. климко вказує солдату, де той може сховатися, а сам гине від ворожої кулі, не діставшись тих, кого він збирався врятувати від голодної смерті.

мало хто в наш час міг би взяти на себе той хрест, який з гідністю проніс усе своє коротке життя герой повісті. піти, не замислюючись, на самопожертву заради інших людей — вчинок справді героїчний, на який здатний не кожен з нас, а ось прийняти до уваги уроки доброти і чуйності, які надає нам г. тютюнник у своєму творі, виявляти порядність і чуйність — це найменше, що може зробити кожен з нас, найменше, до чого повинна прагнути кожна людина.