Твір на тему в піснях оживає душа мого народу

Iз давнiх-давен уславилась земля украïнська пiснями, якi передавалися вiд  поколiння до поколiння, вiд матерi до дiтей бережно, як найцiннiшi релiквiï.  пiснi розкривали духовний свiт народу, його прагнення i сподiвання, горе i  радощi, давали сили в трудi i боротьбi за визволення.  "украïнська народна пiсня,  ї писав м. стельмах,  ї увiбравши в себе i грозовий, i барвiнковий ласкавий свiт, iсторiю i побут,  болючi роздуми i найнiжнiшi почуття, воiстину генiально поєднала пристрасне й  емоцiйне слово з незбагненним чаром, з незбагненними таємницями "  доля украïнськоï пiснi сумна i велична. незважаючи на перешкоди i  лихолiття, вона вистояла i продовжує чарувати красою новi поколiння. кожна пiсня,  мов iскра, викресана з душевних глибин, проникає в саме серце, бо, як сказав  укладач збiрки "найкращi пiснi украïни" михайло шевченко: "вона має те  велике, єдине, що не вмирає, що гукає, об'єднує, паморочить жагучим почуттям  духовностi  ї має дух! "  народна пiсня  ї це насамперед iсторiя украïни та невмирущiсть душi народноï, це свiт  життя i боротьби, надiй i сподiвань, якi не людину i в найтяжчi часи.  минають столiття, змiнюються суспiльнi устроï, потрясають свiт вiйни i  голодомори, на змiну одним поколiнням приходять iншi зi своïми смаками й  уподобаннями. а народна пiсня залишається, даруючи свою красу та неповторнiсть. 

Відповідь:

красиве, кучеряве, пишне, перисті, велике, ватяну, низьке, химерне, сріблясте, хвилясте, кучеряве, легке, повітряне, веселе.( хмара,епітети)

пливе по небу(хмара, метафора)

сонце нічне в небі сяє, темним світлом ніч палає(сонце, метафора)

чуже, високе, сонце правди, червоне, ясне, святеє, праведне, пресвятеє.(сонце,епітет)

безмежне,зоряне,вечірнє,нічне,високе,недосяжне,хмарне,безхмарне, похмуре,сумне,чисте,синє,червоне,блакитне,багряне,осіннє,весняне,зимове.( небо, епітети)

небо плаче,радіє небо.(небо,метафора)

зачарований ліс; загадковий ліс, таємничий ліс (ліс, метафора)

загадковий,дивовижний, таємничий, озеленений, квітучий(  ліс, епітети)

ответ: Олекса Петрович Стороженко (24 листопада 1806[2], с. Лисогори — 18 листопада 1874, хутір Тришин, Берестейський повіт, тепер Берестя, Білорусь) — український письменник, етнограф, драматург. За професією слідчий-криміналіст, військовий.

Народився 24 листопада 1806 у с. Лисогори Борзенського повіту (нині Южненська сільська рада Ічнянського району Чернігівської області) в сім'ї дрібного поміщика, відставного поручика Петра Стороженка.

Козацький рід Стороженків відомий з XVII ст.; відомості про його представників є в гетьманських універсалах і документах Генеральної військової канцелярії XVIII ст. Представників роду можна знайти серед козацької старшини Гетьманщини, які володіли чималими маєтками в Україні, зокрема на Полтавщині[3].

Прямі предки письменника служили у Прилуцькому полку: Іван Стороженко, полковник Прилуцький (1687—1693); прапрадід — Андрій Іванович Стороженко, сотник Ічнянський (1700—1715); прадід — Григорій Андрійович Стороженко, сотник Ічнянський (1715—1741); дід — Данило Григорович Стороженко, сотник Іваницький (1764—1770).[4].

Пізніше Стороженки відомі як офіцери російської імператорської армії, зокрема, батько письменника — Петро Даниилович Стороженко — 18 років служив у війську, брав участь у російсько-турецьких війнах, в облозі і штурмі Хотина (1787).[4]

Стороженки мали родинні зв'язки з Милорадовичами, Полуботками, Горленками[4]. Олекса Стороженко приходився далеким родичем (троюрідним дідом по жіночій лінії) Левку Миколайовичу та Дмитру Миколайовичу Ревуцьким[4][5].

В 1785 році Стороженки отримали дворянство, і були записані в І частину Дворянської родовідної книги Чернігівського намісництва.

Объяснение: