Твір роздум у чому полягає значеня історичної памяті людини

Для становлення людської особистості велику роль відіграє знання свого минулого та ставлення до нього. пишатися своїм минулим, перейматися його проблемами, продовжувати справу своїх пращурів чи, навпаки, соромитися, мовчати про нього як про невиліковну спадкову хворобу - ось питання, на які має відповідати історичний твір. бо через кілька століть новонароджений положишило може й не дізнатися про долю свого пращура чи, дізнавшись, засоромитися або не зрозуміти тих болей і радощів, якими жило минуле, а народ без минулого, ніби дерево без коріння, - легка здобич для невсипущого зла.  історичний  твір завжди був одним з найголовніших чинників пробудження національної свідомості народів.історію треба знати, вивчати, аби творити сучасне й майбутнє, не повторюючи помилок попередників. у цьому й полягає мудрість історії. а історія українського народу була від самого початку надто кривавою.  а чи не тому, що дух наш виснажився за довгі тисячоліття змагання за право існувати, жити; чи не тому наші сучасники втратили нині дух вольниці і непокори - дух життя, а не існування? колись цей дух українцям піднімали кобзарі, а зараз цю функцію перейняли історичні твори,  про колишніх героїв, непереможних уже в тому, що здатні на бунт, заряджаючи своєю енергією маси. і доки існує хоча б один такий бунтівник - народ буде жити, нація буде існувати.    потреба заглянути в глибину століть диктується необхідністю збагнути сенс забутих уроків історії, знайти в них живі і на дихаючі цінності, створені нашими предками. їх надбання — не просто нагромадження давно минулого, а передусім та життєтворна святиня, до якої знову і знову припадаємо, вирушаючи в незвідану путь соціальних перетворень. історичний досвід минулого — це досягнення і прорахунки наших предків, його належить покласти в підмурок розвитку народу. забувати або нехтувати ним означає зводити будівлю нашого майбутнього на піску. іншими словами, визнавати себе випадковими подорожніми на стежках світової історії, які не знають, навіщо прийшли у світ, для чого живуть і чого повинні досягти.історія органічно пов'язана з пам'яттю, яка долає невпинний час, долає забуття. в цьому непересічна культурна значимість пам'яті. безпам'ятство — це невдячність перед минулим і без відповідальність перед майбутнім. щоб не помилятися в май бутньому, ми повинні пам'ятати про свої помилки в минулому.необхідно любити своє минуле і пишатися ним, а не постійно переоцінювати його на догоду мінливим суб'єктивним інтересам чи амбіціям. цінуючи минуле, ми повинні розуміти, що не обов'язково безпосередньо відтворювати його форми, аби відчувати гордість за діяння своїх предків. безвідповідальність породжується відсутністю усвідомлення того, що ніщо не минає безслідно, все зберігається в людській пам'яті. пам'ять, помножена на моральну оцінку, породжує совість як внутрішню самокритику. якщо немає пам'яті, то немає оцінки, а отже, нема й совісті. історична пам'ять народу формує моральний клімат, в якому він живе, в якому кожен з нас повниться добром чи злом.культура як світ нашого існування пронизана пам'яттю, що органічно вплетена в тканину сучасності. будьяка соціокультурна трансформація (а саме таку ми переживаємо зараз) пов'язана зі зверненням до минулого. кожне таке звертання збагачувало сучасність, посвоєму розуміло її, формуючи необхідне підґрунтя для руху вперед. звернення кожного народу до свого національного минулого, якщо воно не було зумовлене прагненням відмежуватися від інших народів та їх культурного досвіду, було плідним, оскільки збагачувало, розмаїтило, розширювало культурні обрії народу. адже кожне повернення до старого в нових умовах було завжди новим і породжувало нове на глибоких підвалинах. звернення до старого — це завжди нове його бачення, нове розуміння, це спроба обрати нові вектори соціокультурного поступу. звичайно, звернення до старого може сприйматися як затримка в поступі. проте це затримка перед рішучим кроком уперед. справжня затримка буває лише тоді, коли прив'язуємося до недав нього минулого, що вже вичерпало свої потенції. і все ж не варто нехтувати старим. справа в тому, що справжнє нове породжується в смисловому полі старого як його внутрішнє самозаперечення. нове є таким лише відносно старого, а не саме собою. нове як щось самодостатнє — нонсенс, такого нового нема і бути не може. соціокультурний поступ людства — це поступове накопичення, як сказав відомий французький антрополог левістросс, форм поведінки, історичного досвіду та культурних цінностей. а найбільшу сталість та динамізм в історичному розвитку демонстрували ті народи, які творчо слідували традиції, продукуючи нове на її основі, чим забезпечували неперервність поступу.

Я дуже люблю відпочивати на природі. Ходити в ліс, плавати в річці. Але останнім часом ми так забруднили моря і річки, ліси і степи, що стає страшно за майбутні покоління. В даний час багато говорять про охорону природи. У школах ввели предмет екологію. На цих уроках обговорюють ситуацію в навколишньому світі, про те, як легко порушити баланс в природі, а ось відновити порушене дуже складно. Природа сама відновлюється, але дуже повільно, тому люди повинні берегти і охороняти той світ, в якому живуть

Объяснение:

тарас григорович шевченко – великий талант: мислитель, поет, художник, прозаїк, драматург, відображаючи українське тогочасне і минуле буття, проектував у своїх творах майбуття. саме за свою життєдіяльність і творчість, патріотичну громадянську позицію, національно-революційні візії він заслужив високоповажних і найвищих для людини титулів: геній, пророк, апостол.

візії  тут як ідеї, бачення, логічно-поетична конструкція образу бажаного майбутнього. подання т.г.шевченком візії україни – це позитивна національна енергетика, яка пояснює, створює і розвиває, дає наснагу з його творів – від появи «кобзаря» (1840 р.) – до  утворення держави  – суспільства, для якого характерні, сучасною мовою, демократія, справедливість, воля, рівність, політична свобода, високий рівень соціально-економічного добробуту, інноваційно-технологічний розвиток та гармонійне співжиття з природою.  державність  – це наявність самостійного комплексу суспільних інститутів державної влади (верховенство, нероздільність, єдність, самостійність дв – законодавчої, виконавчої, судової), економічної, політичної, правової, культурної системи, що діють на території національної спільноти і забезпечують їй сучасний і майбутній розвиток.

ще з юнацтва тарас шевченко цікавився минувшиною, слухав розповіді про неї, із запалом читав праці з світової історії, але, передусім, його хвилювала історія рідного народу. він проникливо штудіював 5-ти томну «історію малоросії» українського енциклопедиста миколи маркевича, праці відомих учених миколи костомарова, пантелеймона куліша, олександра і михайла лазаревських, михайла максимовича, василя тарнавського, з якими товаришував, дмитра бантиш-каменського, осипа бодянського. все це формувало у ньому розуміння минувшини і сприяло тому, що його поезію і прозу пронизує не лише вболівання за історичну долю україни, а й постійна віра у відродження бувшої державності україни, наявної за часів київської русі, доби козаччини, що оспівано у творах, як і надії на справедливу долю вільної україни в майбутньому.

т.г.шевченко жив у час декабристів, які повстали (1825 р.) за нову кращу долю країни. декабристи пропагували свої ідеї і розраховували на військових, освічених, знатних і багатих людей, ігноруючи навіть дрібну шляхту, тим більше простолюдинів чи селян-кріпаків. як відомо, вони зазнали поразки. шевченко негативно ставився до революції панів-аристократів. він вболівав, передусім, за закріпачене селянство та інші верстви населення, за поневолену україну загалом. уже в початкових творах «тарасова ніч», «іван підкова», які ввійшли до його першої збірки «кобзар» (1840 шевченко виступає як великий патріот вітчизни, який добре знає та пам'ятає її героїчну, драматичну історію і тогочасність.

саму державницьку ідею боротьби козаків із набільшими ворогами україни заявлено вже у першому творі на історичну тему, наскрізь пронизану думками про політичну незалежність – «тарасова ніч». устами кобзаря шевченко стверджує розуміння гетьманівщини як форми української державності, як національно-ментального світогляду українського народу:

  шевченка найбільше в історії україни цікавила козацька доба, саме боротьба українського народу за становлення своєї незалежної державності. тому в його поезії і у малярстві особливе місце належить чигирину – гетьманській столиці. у поемі «» їй присвячено розділ:

гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали, заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали  встали, подивились на той чигирин, козацької слави убогих руїн.  що ви будували, де ви панували! “ . свято в чигирині” (1841 р.)

поема сповнена віри у перомогу козацтва, а словосполучення «і україна, і чигирин» символізує саму державність. із втратою чигирина національно-визвольна боротьба українського народу, розпочата під орудою б.хмельницького, припинилася. т.г.шевченко вперше написав і обгрунтував думку існування суверенної української гетьманівської держави.

поміж возами нігде стать: козацьке панство походжає  неначе в ірій, налетіло в киреях чорних, як один,  з смілянщини, з чигирина тихенько, ходя, розмовляє  просте козацтво, старшина, і поглядає на чигрин.  на певне діло налетіли. “чигрине, чигрине” (1844 р.) 

воскресіння україни він вбачав у воскресінні козацької нації, про що писав метафорично і навіть містично: козаки встають з могил як «вельможна громада – «всі золоті». без них вся україна є мертвим тілом від якого відлетів животворний дух. у візії майбутнього бачив як «мерці за правдою встають» і будив «заснулу україну».

.

тарас шевченко досяг великих вершин словесно-поетичної й живописної творчості. будучи від природи наділений великою працелюбністю, вільнодумством, доброю удачею, творчим талантом письменника і художника, тонким знання людської душі, акторськими, музичними і виконавськими здібностями, ставши вченим-дослідником – істориком та археологом, академіком, маючи широкий діапазон зацікавлень, він, як людина універсальних здібностей, є рівновеликий світовим геніям.