Описание захара беркута из рассказа" захар беркут" иван франко(на украинском)

Захар беркут — центральний персонаж повісті, ватажок тухольської громади. йому вже понад 90 років, і все своє життя ця людина віддала громаді.

Лиш той життя і волі гідний, хто б'ється день у день за них. гете "фауст" образ григорія многогрішного із роману івана багряного "тигролови" — один із найяскравіших образів у всій сучасній українській літературі. на початку роману григорій многогрішний — один із тисяч в'язнів, пригноблених, безправних, приречених, яких мчав до колими поїзд-дракон — ешелон смерті. він — каторжанин, нащадок першого каторжанина сибіру, правнук гетьмана дем'яна многогрішного. його мучили, а потім присудили до 25 років каторги. і все тільки за те, що він любив свій нещасливий край і свій народ. для тоталітарної системи григорій многогрішний був, мабуть, дуже небезпечним, бо наглядали за ним особливо пильно. сам начальник етапу на кожній зупинці перевіряв його присутність у вагоні. але на кінцевій зупинці виявилося, що небезпечний арештант утік, на ходу стрибнув з поїзда, з надлюдським терпінням і надзвичайною волею приготувавшись до втечі. "стрибнув у саму смерть, але не здався. 99 шансів проти одного за те, що від нього залишаться самі шматки, але стрибнув". своїм стрибком майже у смерть із черева скаженого дракона, цим відчайдушним протестом він відживлює у в'язнів почуття людської гідності, надії і переконання — "ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи". став для них символом "непокірної і гордої молодості", символом "волелюбної і сплюндрованої за те вітчизни". тяжким і небезпечним був шлях григорія після втечі з ешелону смерті. довгим, сповненим смертельних небезпек було блукання тайгою. неймовірним зусиллям волі він долає відчай, зневіру, смертельну втому. і знаходить у собі сили кинутися на людині, яка кликала на порятунок. так григорій познайомився з наталкою та її родиною. потрапивши в зелений клин, григорій відтанув душею, видужав фізично. знайшов тут земляків, друзів, кохання. міг би створити своє сімейне гніздечко і жити щасливо з дорогими і люблячими його людьми. але не знаходить спокою, бо багато що і тут, на далекому сході, нагадує йому про знедолену україну, синів і дочок якої розкидали по світах прислужники тоталітарної системи. особливо сильно вразило його побачене і почуте в експресі "владивосток—москва". "те, що він почав був забувати, — ціла ота трагедія його народу, — навалилось на нього всім уся його вітчизна ось так — на розчавлена, в корості, в бруді розпачі! безвихі" і григорій почуває нестримний потяг повернутися в україну, щоб продовжити боротьбу. у тайзі многогрішний зустрів свого колишнього мучителя — співробітника нквс медвина. григорій убиває його — і це була справедлива помста. григорій мстив не тільки за себе, за свою покалічену молодість, а й за скривджену батьківщину. розуміючи, що його будуть шукати, і не бажаючи накликати біду на родину сірків, григорій вирішує покинути країну. до нього приєднується наталка. щоб потім таки в україну. "а чи в героїчну битву і смерть за ту далеку, за ту незнану україну". григорій многогрішний перемагає. не тільки тому, що був фізично дужим, мужнім і наполегливим у досягненні мети, а й тому, що зберіг у собі людяність, доброту, здатність співчувати і співпереживати. і вірити у неминучість перемоги добра і правди.

над дніпром у селі старому кодаку жив собі молодий лоцман (провідник суден) карпо летючий. був він потомком славних запорожців — високий, чорнявий та кучерявий, ще й до того сміливий. добре знав усі дніпровські пороги змалку. лоцманський отаман дуже любив карпа й настановив його головним керманичем, незважаючи на молодість того.  якось приплив до порогів байдак із багатим товаром, і попросив купець найкращого лоцмана. отаман послав карпа летючого, пообіцявши йому за добру роботу найбільшу плату.  погода була тиха та ясна. десь далеко шуміли пороги. гребці дружно махнули веслами й полетіли, як на крилах.  щасливо проминули три пороги. карпо був гордий і радісний. а попереду вже гудів дід, чи ненаситець. здавалося, що ревла череда волів або стріляли з гармат.  білий гребінь хвилі пробіг по воді. коли десь узявся вітер, ухопив судно й зніс набік. карпо сам кинувся до стерна, закричав на гребців, але нічого не міг удіяти. страшний камінь крутько вхопив байдак і обкрутив його навколо себе, зламавши стерно. гребці здійняли руки до бога, і карпо втратив пам'ять.  коли карпо прийшов до тями, то побачив пишний сад, луки, прекрасні квіти, від яких не можна було відвести очей.  до летючого підійшли двоє чоловіків в одязі запорожців і сказали йому спускатися вниз із гори. карпо здивувався — такі ці люди були високі, рівні, дужі! а запорожці теж із подивом запитали, чи всі люди в україні стали такі мізерні та маленькі, як оце він. і розказали, що як зруйнували січ, характерники (чаклуни) зачарували її всю — з островом, з гетьманом, з козаками — і тепер вона тут.  запорожці повели карпа через лісок, у якому не було тіні, до свого товариства. козаки були дужі, гарні, святково вдягнені, розмовляли стиха, а здавалося, що то ревуть страшні дніпрові пороги.  пройшли через пишний сад зі спілими яблуками та грушами, вишнями й виноградом. у ньому спочивали старі запорожці. у другому саду співав сивий кобзар.  далі всі пішли до гетьмана й сказали, що прибув чоловік з україни. гетьман розчулився, з його очей впали сльози й обернулися на квітки. став він розпитувати карпа про те, чи пам'ятають в україні гетьмана й козаків, чи розказують про них попи, ченці, вчені люди; як живеться людям на світі, краще їм чи гірше, і чи й досі терплять від ляхів, татар та москалів. карпо відповів, що про запорожців вони чули дещо від кобзарів, та й усе. про татар уже й не чути, а ляхи, жиди й москалі є. зітхнув гетьман і сказав громаді, щоб ішли разом з ним до церкви за україну.