Складання своєї історії пригод з головним героєм іваном силою.

Жив поживав на світі один могутній чоловік.Звали його Іван Сила.Він любив пригоди.Сталося таке іде він одного дня до свого кума та й бачить в однієї юної дівчини сумочку відібрали.
-О ні!Говорить дівчинка.
-Що сталося зелено око?Питає Іван.
-У мене відібрали сумочку.
-А що ж там було?
-Там було найкраще що в мене є!Говорить Зелено ока!
-Там був мій розум!
-Тебе як звати?
-Мене звуть Марійка Весна я з бідної сім'ї мій тато пиячка
всі гроші він витрачає на цигарки, алкогольні напої.Ми з мамою сьомий день лише на сухарях живемо!
-А мене звати Іван Сила я теж з бідної сім'ї мене покинули мої батьки я дуже довго копався щоб тільки вийти із-за воріт дитячого будинку потім виріс і став дуже могутнім чоловіком!
-Хочеш ти будеш мені як за доньку?
-Звісно ж хочу?
Тоді пішли будемо шукати твою сумочку ішли вони 7 днів і 7 ночей пройшли соснові, кленові, дубові ліси і прийшли до густого-прегустого чагарнику.Бачать хатинка стоїть і біля віконці якась дівчина стоїть!
-Добридень,Добридень бачу довго ви шукали мене, але все таки знайшли!По що прийшли що бачили в лісах могутніх!
-Бачили лише дім твій дівчино красная.
-Прийшли ми по сумочку не бачила?
-Бачила ось вона в мене в хатинці лежить!
-Навіщо вона вам?
-Це моя сумочка ану віддай!
-Добре,добре віддам, але скажіть с чого ви взяли що це була я?
-Ми бачили сліди які вели лісами могутніми
-Ланами широкополими
-Ось ваша сумочка тримайте!
-Дякую відповіла Весна
І побігли вони далі шукати пригод!

Відповідь: 4 частина

Восени Мотря народила сина, який трохи примирив невістку з свекрухою. Кайдашиха любила хлопчика і вчила Мотрю, як із ним поводитись. Карпо тепер вважав себе рівним батькові, він почав поважати себе.

Але лихо не змусило себе чекати. Кайдашиха дістала зі скрині товсте та тонке полотно, біля якого чимало працювала й Мотря. Маруся відрізала всім на сорочки товстого полотна, а собі – тонкого, аргументуючи це тим, що вона ходить до панів і негоже їй вдягатися у грубі сорочки. Мотря вперше за весь час заплакала. Її образило те, що свекруха кривдить її навіть в тому, над чим вона працювала. Вона пошила собі сорочку, надягла, і їй здалося, що в такому вбранні вона сама почорніла. Кайдашиха в шинку судила Мотрю на все село, а молодиці переказували їй слова свекрухи. Мотря вирішила самій собі виробити тонкого полотна. Коли Кайдашиха зрозуміла це, то почала забирати в неї мотовило, зчинила страшний ґвалт. Прийшли Лаврін, Омелько та Карпо. Кайдаш сварить Мотрю, замахується на неї мотовилом та зачепив її за руку. Карпо стає на захист дружини, звинувачує в усьому матір. Омелько сердиться і кидається з кулаками на сина. Той кілька разів просить відійти, потім штовхає його руками в груди, батько падає. Мотря злякалась, що через неї чоловік підняв руку на батька.

Наступного дня Кайдаш зробив два нових мотовила. Мотря зраділа, нарешті вона відчула себе господинею. Вона приготувала борщ та спекла хліб. На біду, вийшло невдало. Лаврін виріг=шив пожартувати і зліпив із хліба коника. Мотрю роздратували такі насмішки, і вона вирішила готувати їжу лише для себе та Карпа. Кайдашиха розсердилась, розповіла все чоловікові, але той більше не хотів сваритися з Карпом і осоромлювати себе перед сім’єю. Мотря, не знаючи, що їй робити, пішла до матері обідати. Та сказала їй, щоб донька просила у свекра звести їм хату, бо добра з цього не буде. Маруся бавилась з онуком, коли Мотря спала, бо та не підпускала її до дитини.

Кайдаш звів дітям нову хату. Мотря раділа, почуваючись панною. Батько поділив із сином і хазяйство. Мотря більше й не показувалась у хаті свекрухи.

Пояснення:

Я повністю погоджуюся з думкою про те, що пісня — це вогонь людської душі, що ніколи не вмре й не загине, адже немає більш співочої нації, ніж моя Україна, тому й не дивно, що ідеї, закладені в тексти народних балад і пісень, актуальні й сьогодні, хоч зародилися вони й задовго до ХХІ століття.

Минають роки, час летить, здавалося, швидше й швидше, але залишаються скарби народної творчості, що проносять свої чари крізь залізну браму віків і тисячоліть. Саме за до цих скарбів сьогодні ми відроджуємо свою ментальність, перед нами постає славна, гордовита й героїчна Київська Русь, яку не здолав і найстрашніший ворог, час, бо ж ми й досі пишаємося її здобутками, козацька Запорізька Січ, що її прославляють письменники й поети, й, зрештою, незалежна Україна, якою сьогодні пишаємося ми.

Пісня супроводжує нас усе життя. Починається все з материнської колискової, що вела нас у доросле життя; з піснею стають молодята на весільний рушник; почувши рідний гімн, ми стаємо струнко, кладемо руку на серце й підспівуємо; пісня допомагала й допомагає людям працювати: недарма ж народ створив цілу низку косарських, жниварських, обрядових пісень. Коли людині сумно, вона вдягає навушники й слухає музику або ж просто насолоджується мелодією дощу. Зрештою, із гіркотою прощання проводжають її в інший світ під сумну похоронну пісню.

Пісні очищують душу, підносять настрій, додають життєвих сил, коли важко, заспокоюють, врешті-решт. Невідомо, коли покладено початок пісні так, як ніхто не знає, коли згасне її могутня сила, збережена упродовж тисячоліть.

Коли чуєш зворушливу мелодію пісні, завмирає серце, адже зазвичай сюжетами для пісень стають історії про кохання, дружбу, відвагу, материнську любов, радості чи негаразди. На музику покладено слова видатних українських письменників: Івана Франка, Лесі Українки, Василя Симоненка, Андрія Малишка, Дмитра Павличка.

Можливо знищити усе на світі, але народну пам’ять, що збережена насамперед у пісні й загалом у народній творчості, знищити неможливо. Отже, слова українського національного пророка Тараса Григоровича Шевченка справдилися:

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…