До завтра нужно сделать-образ захара беркута за планом: 1.захар беркут-мудрий і досвідченний ватажок тухольської громади.2.портрет захара беркута.3.риси вдачі: а)підкорення особистих інтересів загальнонародним.б)віра в силу і непереможність тухольської громади.в)ненависть до ворогів і обстоювання необхідності їх повного знищеня.г)мудрість і розсудливість.ґ)чесність у стосунках з людьми.д)передбачливість.4.висновки.

Давно це було. Вісімнадцяте століття. Красивий край, де підняли вгору свої шпилі стрімкі скелі Карпатських гір. Серед цих гір, у квітучій долині, лежало старовинне село Тухля. Мешканці цього села складали єдину трудову громаду, де всі мали рівні права, жили мирно і дружно, були вільними й незалежними. Звісно, керівником такої громади повинна бути наймудріша, найдосвідченіша людина. Саме таким був дев'яностолітній Захар Беркут. Він все своє життя віддав громаді, вважаючи служіння своєму народові метою життя.

Але не завжди все відбувається на користь громаді. І ось на Тухольщині з'явився боярин Тугар Вовк, який прагне заволодіти багатством краю, поневолити його людей. Громада на чолі з Захаром вирішує вигнати боярина із Тухольщини. У мудрого Беркута вистачило сил та енергії, щоб упоратись із цим завданням. Та, як кажуть, одна біда не ходить, а за собою веде іншу. До Карпат підступили монголо-татари, які теж намагалися заволодіти краєм. Боярин вступає з ними у змову, щоб через завойовників досягти своєї мети.

Неабиякий досвід Захара як стратега і тактика приходить на до мешканцям села. Беркут ставить перед людьми найголовніше завдання: не відбити завойовників, а розгромити їх. Його хвилює не тільки небезпека, що нависла над Тухольською громадою, а й та небезпека, яка загрожує іншим селам. Тому він наказує людям покинути село, піти в гори, а ворогів заманити в долину. Саме під умілим керівництвом Захара громада діє так розсудливо. Йому, Беркуту, вірять і тухольці, і всі жителі усього волелюбного краю.

Радісно стає Захару, коли він побачив підмогу із сусідніх сіл. А який він вмілий та мудрий організатор військової оборони. Завдяки його розсудливості, правильній організації оборони, передбачливості численне військо ворога було розбите. Боєм керував Захар. Він нічого не боявся. Кулі та стріли його не брали. Скрізь було чути його спокійний, але разом з тим владний голос. Хоч ворогів було набагато більше, але тухольці перемогли. Бо керував боєм розумний та досвідчений Захар Беркут.

Захар — люблячий батько. Він зумів виховати сина справжнім патріотом. У першій сутичці з ворогом гине багато юнаків. Серед них, так думає Захар, і його син Максим. Тяжко переживає втрату Беркут. Але коли дізнається, що син живий, але ж перебуває в монгольському полоні, то не йме цьому віри. Він вважає, що полон — це ганьба. Дізнавшись, що син гідно поводиться у полоні, Захар трохи заспокоюється. Він готовий пожертвувати сином заради ння народу. Тому не погоджується обміняти свого сина Максима на боярина та бегадира Бурунду: "Нехай радше гине, мій син, ніж задля нього має уйти хоч один ворог нашого краю". Чесність Захара Беркута була однаковою як для тухольців, так і для ворога: "Беркути додержують слова навіть ворогові і зрадникові". Честь для Захара — це смисл його життя. Тому він розуміє дочку боярина Вовка Мирославу, яка просить його стати їй батьком. Свого батька вона відрікається, бо не хоче вважатися дочкою зрадника. Тільки така людина, як Захар, могла зрозуміти внутрішній стан душі Мирослави.

Захар Беркут був справжнім патріотом. Помираючи, він заповідає всім жити у згоді та мирі, бути дружніми, пам'ятати, що тільки разом громада здобуде перемогу. Мені подобаються такі люди, як Захар Беркут, бо саме такі люди потрібні завжди. З них ми беремо приклад, вчимося бути справжніми патріотами: вірно служити Батьківщині, цінувати гідність, згуртованість, які роблять громаду непереможною.

Краса у житті людини... Про неї мріють, її чекають, нею захоплюються. Про красу думав і писав у своєму щоденнику знаменитий М. Реріх, людина надзвичайно високої культури, гуманіст, мислитель, художник. У самий розпал другої світової війни, 31 березня 1942 р., коли на карту була поставлена доля людства і здавалось, що духовні цінності втратили всякий смисл, він написав:

«...Людина прагне її, знаходить і приймає красу без усяких умов, а так тому тільки, що вона краса, і з благоговінням схиляється перед нею, не питаючи, чим вона корисна і що можна на неї купити? І, можливо, у цьому й полягає найбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, стає одразу кумиром, без усяких умов. А чому він стає кумиром? Тому що потреба краси розвивається найбільше тоді, коли людина в розладі з дійсністю, у негармонії, у боротьбі, тобто, коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли чого-небудь шукає і досягає: тоді в ній і проявляється найбільш природне бажання всього гармонійного, спокою, а в красі є і гармонія, і спокій.

Чи можна зараз говорити про красу, про прекрасне? І можна, і потрібно. Через усі бурі людство пристане до цього берега. У грозі і блискавці воно навчиться шанувати прекрасне. Без краси не будуть збудовані нові фортеці і твердині».

Із словами Реріха перегукуються слова діячів української , культури. І, можливо, саме сьогодні, у наш тяжкий час, коли зовсім поруч під кулями і снарядами гинуть діти та жінки, а думки людей зайняті не вічними істинами, а пошуком шматка хліба, варто прислухатися до закликів берегти, плекати красу, культ якої є однією з найхарактерніших рис, притаманних нашій національній культурі.

«Що ж говорити про місце краси в нашій духовності, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, що не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії.

У якого іншого з сучасних нам народів вживається, наприклад, слово «гарний» не в значенні лише «красний» (красивий — прим, авт.), а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартости («гарна людина», «гарний врожай», «гарна пшениця»)? І коли пригадаємо собі античногрецьке, властиво, неперекладальне, поняття «калоскагатос», що одночасно означало комплекс «красного й доброго», знову ж напотикаємо праджерело тієї властивосте… наша етика таки зовсім по старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. «Негарний вчинок» або «негарне поступовання» — вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики».

(Є. Маланюк. «Нариси з історії нашої культури»)

«Україна здавна славиться народним мистецтвом. Дівоче вбрання і козацька люлька, топірець гуцула і спинка саней, бабусина скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайний віконний наличник — будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала витвором мистецтва. І водночас творилася пісня, з'являвся народний живопис, бриніла бандура, ця українська арфа... Людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо оздоблювала життя, заполонена одвічним бажанням творити».

Ой їхало весілля попід нашу грушку Зачепило за гілляку загубило дружку Ой їхало весілля попід нашу хату Зачепило за гілляку загубило сваху Грай музико коли граєш, коли добрий смичок маєш, А не граєш не дури даром грошей не бери. А музиці ковбаси,а музиці сала, А музика зварювала грати перестала. Ой чи тут чи не тут,тут має щось бути Ми приходим на подвір'я самогонку чути Ой що то за дівчинонька висока та пишна Її мати породила, як зацвіла вишня Ой що то за парубок до війська строїться А як вийде на вулицю гусака боїться А я можу закластися на 200 на 300 Що той дядько в животі має футболіста Породила мене мати на самого Петра Дала мені руки й ноги на півтори метра Породила мене мати на самого Дала мені такі вуса як у Фантомаса Ой дівчата дівчатонька не дайте ми вмерти Буду я вам за бичка до самої смерти