Чому поема називається ? коли відбулися події, описані в ній?

Гайдамаки — історико-героїчна поемаШевченка, перший український історичний роман у віршах. Вступ до «Гайдамак», датований 7 квітня 1841 року, поет написав після завершення твору. Автограф невідомий. Твір намагається відобразити події народного повстання, Коліївщини, на чолі з Максимом Залізняком та Іваном Ґонтою.

Відповідь:

У цьому селі жив славний козацький рід Судаків: сімдесятирічний дід Андрій, його син Степан із жінкою Палажкою, онуки Петро, п’ятнадцятирічний Павло та тринадцятирічна онучка Ганна.

Петро пішов на Запорожжя, а молодших виховував дідусь.

Однієї ночі на село напали татари. Діда Андрія і Палажку вбили, Степана та Ганну захопили в полон. Павлусь сховався у бур’янах,  

Спить під Свиридовою могилою кремезний козак Семен Непорадний. Раптом до нього підбіг ворожий кінь із пораненим хлопчиськом. Розпитавши хлопця, козак помітив, що в сідлі коня сховані червінці. До Семена та хлопця приєдналися козаки із Запорожжя, ватага Тріски Остапа. Серед них були бандурист — дід Панас — і брат Павла — Петро Судак. Брати зустрілися й зраділи. Козаки вирішили спочити, а потім вистежити нападників.

Коли козаки спали, на варті залишився Непорадний. Він помітив татарина і спіймав його на аркан. Зав’язалась боротьба, але козак переміг. Ворог зізнався, що в загоні татар було чотириста. <...>

Ватажкував славний Мустафа-ага, син Ібрагіма, ханського Девлет-гірея. <...>

Раптом козаків оточила сотня Андрія Недолі. Козаки порадилися й об’єдналися, залишивши ватажком Недолю. Бранець надумав обмінятися із Павлусем сідлами, але Непорадний не дозволив обдурити хлопця, бо в сідлі багато червінців. Козаки вирішили підійти під татарський кіш і виманити ворога.

Павлусь перший раз став свідком битви із татарами.

<...> У козаків аж руки мліли, а татари змішались так, що один другого рубав. <...>

Під час битви загинув славний козак Тріска. Семен Непорадний захопив у полон самого Мустафу-ага, а перший бранець перейшов на бік козаків. Відправили козака Тихона із Мустафою до полковника.

Деяким бранцям татар пощастило втекти. Серед них був і Степан, батько Петра й Павла. Рідні зустрілися івчани приєдналися до козаків. Вони наздогнали татарський табір і захопили. Але Ганни серед бранців не знайшли.

Через лють за сестру Павлусь уперше вбив полоненого татарина. Хлопець благав рідних їхати до Криму за сестрою, але батько із братом не погоджувались. Уночі Павлусь сам вирушив рятувати Ганну. Недоля сказав, що з нього вийде кошовий, якщо повернеться цілий.

Довго мандрував Павлусь і зустрів харциза Карого. Карий обдурив хлопця і продав його татарам-крамарям. Забравши коня із червінцями, подався потурнака на Січ. Невдовзі його зустріли козаки, Непорадний пізнав коня Павлуся. Харциза схопили і віддали до рук татарина Гусейна. Колись давно Карий пограбував його та зарізав батька. Гусейн страшно помстився за це. Він зарізав Карого й поволік у степ.

У татарських крамарів Павлусь учився татарської мови.

<...> Хлопець вдавав із себе до всього охочого, щирого і виконував усі роботи вправно. <...>

Павлуся купив Сулейман-ефенді, він привів його у село Коджамбаку, де мешкав його син Мустафа й потурнак Ібрагім. У цьому домі він познайомився із земляком Остапом Швидким. Мустафа підмовляв Павлуся на бусурманську віру, але той відмовився. За це його висікли та призначили до конюхів. Через деякий час сміливий хлопець тікає, але його схопив татарин. Павлусь удав, що їхав по знахаря за наказом Мустафи. Хлопець повертається до двору. За спробу втекти його засуджують на двадцять дротянок. Тільки покарання не сталося. До воріт під’їхав мулла і звернувся до бранців. Девлет-гірей розшукує свого сина Мустафу. Павлусь сказав, що знає про його долю. Мулла забирає хлопця до Девлет-гірея.

<...> Девлет-гірей мешкав у столиці кримського хана, в Бахчисараї. <...>

Павлусь розповів, що подробиці з подальшої долі Мустафи-ага знає сестра Ганна. Девлет-гірей наказав знайти дівчину. Ганну привезли, брат із сестрою зустрілися. Павлусь розповів про свій задум. Девлет-гірей вислухав дівчину та надіслав послів з викупом до лубенського полковника.

Довго чекали звістки про Мустафу. І ось він повернувся живий і здоровий. Девлет-гірей додержав слова і пообіцяв відпустити Павла та Ганнусю. Павлусь не забув і про свого земляка Остапа Швидкого. Девлет- гірей звільнив його за проханням хлопця.

Пояснення:

Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.
Читаєш ці рядки Т. Г. Шевченка, і тебе огортає сум і якась невловима туга. Так могла написати лише людина, яка зазнала багато горя й страждань у житті. Наділений поетичним талантом, Тарас Григорович виливав свої по­чуття та найпотаємніші думки на папір. Зокрема гіркі спогади про своє безрадісне дитинство він змалював у вірші “Якби ви знали, паничі…”:
…В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло… Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
не дають.
Що може бути гіршим для людини, а тим більше для маленької дитини, ніж почувати себе в рідній батьківській хаті “мов у пеклі”, мучитися й не бачити майбутнього? Згадує поет і про тяжке життя матері та батька, яких “нужда та праця” на панщині передчасно звели в могилу; згадує братів, яких віддали в москалі, і сестер-“голубок”, доля яких — усе життя прожити в наймах аж до самої смерті.
Саме ці дитячі спогади викликають у нього біль і співчуття, коли він бачить “малого хлопчика в селі”, який ніколи не побачить “святої воленьки”. І це Шевченка жа­хає й обурює. А особливо обурює його лицемірство панів, їх знущання над кріпаками. Саме вони, ці “добрі люди”, у раю “пекло розвели”:
…З братами тихо живемо,
Лани братами оремо
І їх сльозами поливаєм.
Читаєш ці слова й дякуєш Богові за те, що живеш у родині, де є і тато, і мама, що не поневіряєшся серед чужих людей, живеш на волі й не знаєш, що таке кріпацтво, найми та голод. І тому дуже хочеться, щоб страшне минуле, у якому жив поет, ніколи не повернулося, щоб і надалі життя наше було щасливим, мирним і вільним.