Характеристика захара беркута 20 речень

Захар Беркут — центральний персонаж повісті, ватажок тухольської громади. Йому вже понад 90 років, і все своє життя ця людина віддала громаді. «Громада — то був його світ, то була ціль його життя»,— пише автор. «…Се був сивий, як голуб, звиш 90-літній старець, найстарший віком у цілій тухольській громаді. Батько вісьмох синів, із яких три сиділи вже разом із ним між старцями… Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя й знанням людей та обставин, З. Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази. Невважаючи на глибоку старість, Захар Беркут був іще сильний і кремезний. …Сад, пасіка й ліки — се була його робота». Риси характеру Захара Беркута  добрий і волелюбний;  відвертий і чесний;  працьовитий;  розсудливий і мужній;  витриманий. Найповніше розкривається характер Захара Беркута у грізний для його народу час, коли він стає на чолі тухольської громади у боротьбі з монгольськими нападниками. Саме він складає план знищення монголів, на його заклик приходять на до тухольцям верховинці й загіряни, він безпосередньо керує боротьбою тухольців. І в цій боротьбі найбільше проявляється його мужність, світлий розум і передбачливість. Він пропонує не відбити напад монголів, а розгромити ворога в тухольській долині, щоб захистити сусідні села від несподіваного нападу монголів. Ним керують у першу чергу громадські інтереси. Почуття громадського обов’язку, яке тісно зв’язане з глибоким патріотизмом, у Захара Беркута найяскравіше проявляється в трагічну хвилину, коли в полон до ворога потрапляє його син. Усією силою своєї душі він любить сина, але коли Тугар Вовк пропонує тухольцям випустити монголів із тухольської долини в обмін на полоненого Максима і частина тухольців просить Захара прийняти цю пропозицію і визволити свого сина, то він відмовляється. Захар пояснює, що тут справа йде не про його сина, а про долю їхніх сусідів — верховинців і загірян, які, непідготовлені, зазнають ще страшнішого горя від нападу монголів. «Не дбайте про мого сина, а рішайте так, якби він був уже в гробі»,— каже Захар Беркут, затамовуючи біль у душі. Він підкоряє свої батьківські почуття громадянським інтересам. І його відповідь посланцеві Бурунди звучить твердо і переконливо: «Або ми всі погинемо, або ви всі — іншого вибору нема

Бертольд:

1."Попереду їхав лицар" (Це говорить про його положення у суспільстві)

2."Та лихий такий, крик боже!" (Як поводить себе з іншими)

3."Голос маю, - каже лицар, -

Та не тямлю віршування... " (Не мав таланту до віршів, але мав гарний голос)

4."Всім вміли догодити,

Тільки нашого поета

Пан забувся запросити" (Його відповідь на зчинене йому добро поетом)

5."Годі жартів! - крикнув згода,

Бо задам тобі я гарду!" (Не мав терпіння)

Поет:

1."Проживав поет нещасний,

Але мав талант до віршів

Не позичений, а власний" (Був бідним, але добре віршував)

2."От собі - людина Божа!" (Гарна людина)

3."Теє слово всім давало

То розвагу, то пораду" (Допомагав людям с повсякденним життям)

4."Ось пожди лиш трохи, зараз

Будеш мати серенаду" (Визнає велику силу кохання)

5."Ей, я лиха не боюся,

З ним ночую, з ним і днюю" (Пережив багато на своєму шляху та був готовий до всього)

Поема  Лесi  Украïнки "Давня казка"  побудована на  суперечностях  мiж
двома героями Поетом i лицарем  Бертольдом  тобто  мiж  силою  мистецтва
слова   та   силою   влади   й    примусу,    мiж    силою    духу    та
орiєнтацiєю  на  матерiальне.   Створенi  авторкою
образи є нiби уособленням двох протилежних точок зору на свiт,  на
мiсце людини в свiтi. Героï поеми мають рiзнi цiнностi,  вболiвають
за  рiзнi  подiï. Читач  одразу  бачить,  що
вiдмiнностi мiж вдачами цих персонажiв принциповi. Вже в першiй  частинi
твору Поет говорить про своє життя: вiн почуває себе вiльним
i багатим.  Його  думи  несуть  його,  куди  вiн  захоче,  за  до
своєï  творчоï  уяви,  особливого  свiтосприйняття  вiн,
здається, може осягнути весь свiт, тож весь свiт належить Поетовi.
Поет  не  вiдчуває  себе  самотнiм  чи   нещасним:   його   завжди
оточує молодь яка дослухається його слiв, подумки вiн завжди
з людьми, з народом, з природою. Бертольдовi важко це зрозумiти. Авторка
так характеризує свого персонажа, лицаря Бертольда:
Був вiн гордий та завзятий,
Але ж тiльки на упертiсть
Та на гордощi багатий.
У життi ж Бертольд  має  зовсiм  iншi  цiлi,  вiн  приземлений  та
практичний. I здавалося б, нiчого немає поганого  в  практичностi,
але така тонка межа мiж життєвою  практичнiстю  та  приземленiстю,
бездуховнiстю. Лицаревi важко оцiнити щось, що не можна побачити:  краса
духу, сила мистецтва видаються йому фантомами, iлюзiями:
Я б вiддав отой химерний
Твiй таємний свiт надхмарний
За наземне справжнє графство,
За пiдхмарний замок гарний.
Але коли лицар чує слова поета, навiть вiн не може  встояти  перед
ними, навiть вiн визнає силу слова:
Довго й лицар слухав пiсню,
Далi мовив на вiдходi: Що за дивна сила слова!
Ворожбит якийсь, та й годi!