Сочинение на тему: легко ли быть белой вороной?

Легко ли быть белой вороной? давайте подумаем. как это- быть белой вороной? это значит быть не таким как все, чем-то отличаться от других. и не важно, по собственному желанию или из за своих особенностей.
некоторые люди следуют мнению и действиям большинства. но большинство не всегда оказывается право. а есть такие люди, которые имеют собственную голову на плечах и собственную точку зрения. если они считают, что мнение большинства ошибочно, то они поступят по своему. таких людей называют белой вороной. если, к примеру, все девочки в классе покрасили волосы во все цвета радуги, а одна девочка этого не сделала, то она будет считаться белой вороной, не такой как все. в данном случае девочка поступила правильно, не последовав мнению большинства.
однако если на выступление все девочки одели белые кофточки, юбки и заплели волосы в косички, а одна девочка пришла в рубашке и в джинсах, то она будет выделятся среди остальных. девочка поступила неправильно, теперь из за нее команде снимут .
но бывает и так, что человек оказывается белой вороной из за своих физических особенностей и он ничего не может с этим поделать. виноват ли человек в том, что родился без ноги или руки, с врождённой хромотой или с родимым пятном?, конечно нет! но таким людям очень тяжело. мало кто к ним отнесется с пониманием , состраданием и сочувствуем, мало кто протянет руку таких людей обычно всячески унижают и обижают. им подставляют подножки, придумывают обидные прозвища, в них тыкают пальцем, над ними прикалываются, издеваются и находят это очень смешным и забавным.
но ни в коем случае не надо унывать, плакать и опускать руки! надо уметь держать себя с достоинством, уметь отстаивать свою точку зрения, работать над собой и с оптимизмом смотреть в будущее. нельзя попадать под всеобщее влияние и принимать все близко к сердцу .
надеюсь удачи❤❤❤

   Хто з нас не любить книжок? Дійсно, важко уявити таку людину. У народі кажуть: "Хто багато читає, той багато й знає". Кожен — інтелігент, бізнесмен, робітник — має хоча б невеличку особисту бібліотеку. 

Я досить часто відвідую районну юнацьку бібліотеку. Там завжди стоїть тиша й можна самому ходити між стелажами. Та коли уважно прислухаєшся, то можна почути, як книги пошепки розмовляють із тобою. Вони розкажуть чарівну казку, цікаву повість, з їх сторінок забринять невідомі вірші, які ми пам'ятаємо довго, а можливо, й ціле життя. Саме з книжок ми дізнаємося про те, як живуть народи різних країн, як виборюють вони свободу, а ще дізнаємося про відкриття науки й техніки, про рослини й тварин, про планети, зірки й туманності. З давніх-давен письменники, учені відображали в книжках знання та досвід поколінь, зберігаючи це все для нащадків. 

А колись у прадавні часи на світі не було книжок, бо люди ще не вміли їх робити. Замість сторінок пращури використовували каміння, дерево, стіни печер. Пізніше почали писати на глині, але це було також не дуже зручно. Справжній папір, схожий на той, що на ньому ми пишемо сьогодні, з'явився кілька століть тому. Відтоді й почали в усьому світі писати на папері. А тепер вони є, але майже ніхто не хоче їх читати. 
Я щиро вважаю, що телебачення та електронні машини ніколи не зможуть повноцінно замінити щасливих годин спілкування з книгою.

Багатостраждальна моя Україно... Мученицька доля випала тобі упродовж багатьох століть. Палили тебе, топтали вороги-чужинці. Боліло твоє знеможене тіло, а ще більше боліла душа від того, що серед твоїх кривдників були і твої власні діти, яких ти виносила в своєму лоні, вигодувала, підняла на ноги, а вони зневажали тебе, відмовились, відцурались твоєї мови, відцурались свого роду.І все ж, попри всі негаразди була ти і щасливою, бо не всі твої діти покірно сприймали образливе прізвисько "хохол", а гордо понесли у світ високе звання українця, ніколи не забували, хто вони і "яких батьків діти". Щаслива ти, моя Україно, що над усе в житті вони любили тебе, свою неньку, "свою Україну убогу", і за твої болі, за твої страждання йшли на Голгофу, карались, мучились, але не каялись. Пишайся ж, матусю, такими дітьми. До них належав і твій син Тарас. Важке життя судилося йому. Народжений матір'ю-кріпачкою, він прожив таке мученицьке життя, що його вистачило б на десятьох.З дитинства Шевченко-кріпак зазнав страждань, знущання панів. Не було в Тараса ні справжнього дитинства, ні справжньої юності. Він став вільною людиною, коли йому виповнилося 24 роки. Здійснилась його давня мрія. У 25 років, маючи можливість купатися в славі, Шевченко вибирає дорогу Ісуса Христа: цілком присвячує себе служінню Україні. Вже через два роки він видає збірку поезій "Кобзар". І в ній молодий поет питає: "Чия правда, чия кривда і чиї ми діти?"Незабаром Шевченко їде на Україну. Особистим горем були для нього страждання кріпаків. Тарас Шевченко був братом народів по духу, його серце билося в один такт із народним серцем. Потім уже в Києві поет вступив до Кирило-Мефодіївського братства, за що його 1847 року заарештовано і відправлено спочатку до Петербурга, а потім у далекі оренбурзькі степи. Але і в тюрмі, і на засланні він не перестає писати про тяжку долю України, ні на хвилину не полишає думати про свій народ. Відпустили його 1868 року, і він одразу ж ще на Україну, відвідує друзів.І де б він не був, звідусюди йшли до нього люди за порадою, за захистом, за надією. Він хоче залишитися в рідному краю, та влада забороняє, і цього разу Тарас Шевченко вже назавжди покидає Україну. Покидає з тяжким настроєм, з нездійсненними планами. І тепер на Шевченка чекає повна самотність.