«І все-таки до тебе думка лине» — це висновок, результат болючих роздумів авторки: хоч її батьківщина найнещасніша, сама занапащена, але для неї вона найдорожча, а свою любов до рідного краю можна виявити не сльозами, тільки ціною тривалої боротьби за волю, ціною крові, ціною навіть життя:
О, сліз таких вже вилито чимало,
Країна ціла може в них втопитись;
Доволі вже їм литись,
Що сльози там, де навіть крові мало!
Отже, з вірша видно, що корінні зміни в суспільному житті, соціальне й національне визволення народу може настати лише в наслідок рішучих дій.
Жанр: громадянська лiрика
Тема: вiдтворення картин рiдного краю, ностальгiя за Батькiвщиною.
Ідея: Провідною думкою поезії є вболівання за долю рідного народу.
Проблематика вірша:
туга за рiдним краєм
бiль вiд безсилля
готовнiсть цiною життя здобути свободу для Батькiвщини
гіпербола (О, сліз таких вже вилито чимало, — Країна ціла може в них втопитись)
Віршовий розмір: п’ятистопний ямб
Римування: суміжне
Перша поетична книжка Лесі Українки «На крилах пісень» вийшла у Львові на початку 1893 року. Вона складалася із шести поетичних циклів. Найхарактернішим і найпотужнішим був цикл політичної лірики «Невольничі пісні» — один з найвищих злетів революційного слова поетеси.
Цикл об’єднує наскрізна думка: «Що сльози там, де навіть крові мало», а також загальний героїчний пафос, вміщений у поезії «І все-таки до тебе думка лине» — справжній перлині циклу.
Цей вірш — звернення до рідного «занапащеного, нещасного краю». Безмежною була любов Лесі до України. Вона любила землю, вивчала її минуле, поділяла життя і турботи своїх сучасників, мріяла бачити свій народ вільним і щасливим.
Твір починається мотивом ностальгії, бо поетеса далеко від рідного краю, туга за ним посилюється риторичним звертанням:
Мій занапащений, нещасний краю.
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, жалю гине.
Тривала розлука з Україною не надає спогадам поетеси романтичного відтінку, зі сльозами на очах бачить вона рідний край нужденним і зганьбленим. Леся Українка не приховує сліз, що «ллються від безсилля». Не хоче забувати ліси і озера Волині, мальовниче Поділля, синій Дніпро, узбережжя Криму, «де виноград в долині зеленіє, де грає сонця проміння кохане».
Патріотичне почуття — одне з найглибших людських почуттів — перестає бути в ліриці поетеси тільки описом України. Леся зрозуміла, що проливати сльози над недолею рідного краю — це невелика послуга, її патріотизм всеохоплюючий та має дієвий характер. Треба боротися за своє щастя, бо під лежачий камінь, як відомо, вода не тече. Тому й завершується твір пристрасним запереченням ридань, які вона проливала разом зі своїм народом.
«Доволі вже їм литись!» — вигукує поетеса. Леся Українка, як і її духовний батько Тарас Шевченко, ненавиділа і картала рабські душі тих, хто добровільно похилив голову і покірно тягнув ярмо неволі. Немало людей з рабською душею бачили вони, особливо панство, інтелігенцію, братів-слов’ян, які «синонімом раба між людьми стали!»
Гідна дочка Прометея прожила життя, сповнене невимовних страждань і гіркоти. Але її творчість звучить оптимістично, в ній на повний голос пролунали життєрадісні мотиви, сповнені віри і впевненості в невичерпні сили народу. Поетеса живе серед нас, вона не вмерла, а тільки зробила крок у безсмертя.
Vitalevich
12.01.2022
Поэзия Василя Симоненко - настоящий гимн Родине - Украине, гимн неутомимым рукам матери, гимн очарования любви. Поэт словно находится в другом, только ему известном мире, где вместе идут «и будни и праздники» любви, где «сквозь века» слышится голос великого Кобзаря, где ласковой улыбкой улыбается ему мать. Но одновременно этот мир знаком каждому из нас, поэтому такими близкими становятся стихи В. Симоненко. Имея горячее сердце и искреннюю душу, хочется занять все накругы, поделиться своей радостью, своим счастьем. И именно это слышится мне в стихах В. Симоненко, посвященные любви: ... Буду ждать каждого часа В далеком или близком края Одну тебя, тебя единую Маленькую милую девушку мою («Я не умру от отчаяния и муки ...») Так, для любви расстояние не имеет значения. Главное, чтобы пришла любимая, а все остальное - неважно. Нельзя забыть эти строки, потому что они открывают красоту человеческой души, искренность человеческих отношений. Любовь для Симоненко - это чудо, которое подвластно только двум, и потому говорит автор: Пусть досада или гнев теплится Пусть до слез я тебя Озлю Ты для меня не только мечта, Я живой тебя люблю. («Тишина и гром») Любовь, делают мир лучше, ведь когда ты влюблен, то и облачный день кажется солнечным, улыбается все вокруг, встречаешь повсюду лишь кротких людей. Возникающие из глубины души волшебные чувства, изменяя отношение к окружающему, изменяя мир, который всегда благословляет и «солнце, встает, и сердце, что любит. Но любовь - это не только всегдашнее счастье. Бывает в жизни все бывает и в любви все: Есть в любви и будни, и праздники, Есть в нем и радость, и сожаление, ибо нельзя жизни спрятать По розовых иллюзий вуаль («Есть в любви и будни, и праздники») Но нельзя убить живые чувства, и ничто в мире не может уничтожить любовь, «мелочные облачка образы» никогда не закроют солнца от влюбленных. Пишет Василий Симоненко: ? Все равно я люблю твои глаза И волосы у тебя печально («Тишина и гром») И я верю, что так оно и есть, потому невозможно не верить этим искренним словам, которые, кажется, доносятся из самой глубины души, заставляя всех переживать такие же чувства, которые испытывает и сам лирический герой, за фигурой которого я вижу автора. И звучат знакомые слова, волнующие до боли: Нет, я бы не стал тебя огнем жечь, С тобой расквитался без сожаления: Я бы пожелал тебе кого так любить, как я тебя люблю («Если бы тебе желал я слез и муки ...») Но любовь для Василия Симоненко - это не только чувства к любимой. Любовь всеобьемна, она вмещает в себя также и любовь к матери, и любовь к родной земле, ибо она, «как солнце, мира открывает безграничную величие человеческой красоты. Как просто и одновременно сзакрутилдетективную рассказывает В. Симоненко о своей матери: Я такую тебя всегда вижу, Образ в сердце такой несу - Материнская любовь горячую И души красоту («Матери») Мама всегда охранять покой своего сына: и в годы детства, и во взрослом возрасте, ведь сын или дочь навсегда останутся для матери маленькими детишками. И хотя «черные шелковые косы припорошила уже седина», хотя «легкие морщины лица покрыли», но они только к лицу матерям, подчеркивая их замечательную красоту. А сколько любви слышится в строках о родную Украину, сколько радости от того, что она сумела отстоять свою свободу! Каждую секунду поэт и мысленно, и в действиях вместе со своей Родиной, даже Когда сквозь отчаяние випнуться надежды И загудят на ветру степном, Я тогда с твоим именем радуюсь И скучаю именем твоим («Украине») Но настоящий шедевр поэзии В. Симоненко - стихотворение «Лебеди материнства». Это стихотворение о сказке из «материнской доброй лаской» в глазах, о матери, которая нежно баюкает своего сына, говоря: Можешь, выбирать друзей и жену, Выбрать нельзя только Родину. Можно выбрать друга и по духу брата, Но нельзя Родине выбирать. Так, Родина действительно единственная в мире, как и мать. Именно им, по моему мнению, любящим и любимым, и посвящает Василий Симоненко свои стихи. Мне кажется, что и к матери, и к Родине, и, конечно, к любимой, можно отнести его слова: Я бы пожелал тебе кого так любить, как я тебя люблю.
bas7572513
12.01.2022
Людина, людство, людяність... Як схожі між собою ці слова. Усі люди з’являються на світ однаковими. Діти плачуть, сміються, радіють. То чому ж не кожна дитина, виростаючи, стає хорошою людиною? Мабуть, багато залежить від батьків, їхнього ставлення до виховання. З раннього дитинства мати привчає мене бути добрим, щедрим, працьовитим. Батько навчає мужності, сміливості, вміння постояти за себе. Вчителі передають свій досвід, відкривають у нас ті здібності і таланти, про які ми і гадки не мали. Справжня людина повинна бути доброзичливою, чесною, мужньою. Я найбільше ціную чесність, і сам намагаюся бути чесним. Чесність — як власна гідність, вона викликає повагу з боку інших людей. Не можна бути заздрісним і злим. Людина, яка допомагає рідним, близьким і просто тим, хто потребує підтримки в скрутну хвилину, заслуговує на пошану. Справжня людина піклується про своїх батьків, бо це найближчі люди на землі. Вона радіє успіхам друзів, не бажає зла оточенню. Але всі ми — люди. І у всіх є свої бажання та уподобання, які іноді беруть гору над розумними законами моралі. Я вважаю, що як ти будеш поводитись, так само до тебе будуть ставитися твої друзі, вчителі, батьки. Кожна людина повинна прожити своє життя так, щоб їй не було соромно за прожиті роки.
Объяснение:
«І все-таки до тебе думка лине» — це висновок, результат болючих роздумів авторки: хоч її батьківщина найнещасніша, сама занапащена, але для неї вона найдорожча, а свою любов до рідного краю можна виявити не сльозами, тільки ціною тривалої боротьби за волю, ціною крові, ціною навіть життя:
О, сліз таких вже вилито чимало,
Країна ціла може в них втопитись;
Доволі вже їм литись,
Що сльози там, де навіть крові мало!
Отже, з вірша видно, що корінні зміни в суспільному житті, соціальне й національне визволення народу може настати лише в наслідок рішучих дій.
Жанр: громадянська лiрика
Тема: вiдтворення картин рiдного краю, ностальгiя за Батькiвщиною.
Ідея: Провідною думкою поезії є вболівання за долю рідного народу.
Проблематика вірша:
туга за рiдним краєм
бiль вiд безсилля
готовнiсть цiною життя здобути свободу для Батькiвщини
Художнi засоби:
метафори
інверсiя
риторичні звертання (Мій занепащений , нещасний краю!)
епітети (занепащений, нещасний край)
гіпербола (О, сліз таких вже вилито чимало, — Країна ціла може в них втопитись)
Віршовий розмір: п’ятистопний ямб
Римування: суміжне
Перша поетична книжка Лесі Українки «На крилах пісень» вийшла у Львові на початку 1893 року. Вона складалася із шести поетичних циклів. Найхарактернішим і найпотужнішим був цикл політичної лірики «Невольничі пісні» — один з найвищих злетів революційного слова поетеси.
Цикл об’єднує наскрізна думка: «Що сльози там, де навіть крові мало», а також загальний героїчний пафос, вміщений у поезії «І все-таки до тебе думка лине» — справжній перлині циклу.
Цей вірш — звернення до рідного «занапащеного, нещасного краю». Безмежною була любов Лесі до України. Вона любила землю, вивчала її минуле, поділяла життя і турботи своїх сучасників, мріяла бачити свій народ вільним і щасливим.
Твір починається мотивом ностальгії, бо поетеса далеко від рідного краю, туга за ним посилюється риторичним звертанням:
Мій занапащений, нещасний краю.
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, жалю гине.
Тривала розлука з Україною не надає спогадам поетеси романтичного відтінку, зі сльозами на очах бачить вона рідний край нужденним і зганьбленим. Леся Українка не приховує сліз, що «ллються від безсилля». Не хоче забувати ліси і озера Волині, мальовниче Поділля, синій Дніпро, узбережжя Криму, «де виноград в долині зеленіє, де грає сонця проміння кохане».
Патріотичне почуття — одне з найглибших людських почуттів — перестає бути в ліриці поетеси тільки описом України. Леся зрозуміла, що проливати сльози над недолею рідного краю — це невелика послуга, її патріотизм всеохоплюючий та має дієвий характер. Треба боротися за своє щастя, бо під лежачий камінь, як відомо, вода не тече. Тому й завершується твір пристрасним запереченням ридань, які вона проливала разом зі своїм народом.
«Доволі вже їм литись!» — вигукує поетеса. Леся Українка, як і її духовний батько Тарас Шевченко, ненавиділа і картала рабські душі тих, хто добровільно похилив голову і покірно тягнув ярмо неволі. Немало людей з рабською душею бачили вони, особливо панство, інтелігенцію, братів-слов’ян, які «синонімом раба між людьми стали!»
Гідна дочка Прометея прожила життя, сповнене невимовних страждань і гіркоти. Але її творчість звучить оптимістично, в ній на повний голос пролунали життєрадісні мотиви, сповнені віри і впевненості в невичерпні сили народу. Поетеса живе серед нас, вона не вмерла, а тільки зробила крок у безсмертя.